Читати книгу - "Оповiдання, Марко Вовчок"

сонечко — вона вередує, i зайде — вередує. I те не добре, й те не до ладу, i не так говориш, i не так ходиш… та коли б же на мене одну, а то й на свою рiдну матiр гримає: "Чому, — каже, — в нас не так, як в Iваненковських панiв, що в їх усе по-панськи, любе й миле? А в нас усе по-мужицькому. Я, каже, так жити не можу!" Та й сяде плакати. Мати вговорює, аж падає коло неї: "Не плач, дочко, не плач! Бог дасть, i в нас по-панськи буде!"

А батько таки просто, було, каже: "Ой, дочко! не дурiй! Що се ти химеруєш, якiсь панськi розкошi все вертяться в тебе на думцi. Гляди, щоб з тебе добрi люди не смiялись!"

Вона розгнiвається й вибiжить.

— А що? — каже, було, до жiнки, — бог нас покарає, що ми так дитину розпустили! Не буде їй добра у свiтi, коли такою вередницею зостанеться. Не потурай їй, жiнко, бо каятись будеш! Чому ти її на розум не навчиш? Ти ж мати, ти перша порадниця. Вона в тебе увесь день божий сидить та гави ловить i за холодну воду не вiзьметься. Ти все за багатшими пнешся; придивись, лишень, то й побачиш, що нi за чим гнатись. Так повелось тепер, що аби на переднiх колесах добре, а на заднiх i невiть-що!.. Коли жалуєш дитину, то навчай грозьбою, коли не можна просьбою.

А дочка не дуже-то й слухає матерi: загне голову, як муштровий кiнь, та й вийде з кiмнати.

Послав бог їм лихо: захорував господар та хутко i вмер. Як умирав, покликав дочку та й каже:

— Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай тобi господь подарує! Послухайся мене хоч тепер, не пнися в пани, не гордуй своїм родом. Твiй рiд хороший i величний: не плодив нi злодiїв, нi душогубцiв, як iншi багатiї роди. Живи, доню, як бог тобi дав, шануй стару неньку. Нехай би ти коло неї впадала, а не вона на старостi лiтах коло вередливого дiвчати! Послухайся, доню!

Вона тiльки плаче та в руку його цiлує. Поблагословив її та знов питає:

— А що, доню, пам'ятатимеш мiй завiт тобi?

— Пам'ятатиму, татоньку милий!

Поховали його на Скавицi. Народу зiйшлося, мiщан, що нiде було й орiшку впасти. I не чула, щоб хто лихим словом обнiс нашого покiйника; всi царства божого йому жадають: такий добрячий був чоловiк!

IX

От дiвчина й схаменулась була трохи: i матерi поможе в чому, i до мене по-людськи заговорить. А там як почали вчащати якiсь приятельки, верхоглядки та верхоумки, то й звели її нiнащо, i дома не сидиться, i роботи вже годi: все б у гостину, та щоб убрання все нове та хороше на їй було. Як дома, то до пiвдня буде вбиратись та начiпляє на себе всього, що треба, а чого й зовсiм не треба, як на кiлок у коморi. Аби трохи в матерi забряжчало в калиточцi, зараз i почне вимагати; а мати така, що послухає й оддасть, та потiм нiкому так гiрко, як менi, бо стара хоче те у хазяйствi навернути, що дочка витратила, — та й д'хнути менi не дає: роби, та й роби, та й роби!

Дав бог весну, вiє теплом, iз стрiх вода капле, сонечко веселенько свiтить, тане снiг, задзюрчали по улицях струмочки, садки зазеленiли… Стали на прощу люди сходитись. Звiдки вже не тягнуться у той Київ щовесни! Прийшли i з нашого села; якось у базарi вгледiли мене й пiзнали.

— Як же господь милує? — питаються. — А твiй брат дуже на тебе гнiвається, їздив за тобою у Дем'янiвку, та там дознавсь, що ти аж у Києвi. "Коли вона така, — каже, — що мене кидає, як лихого пана, що їй не жалко, то й я одцураюсь її!"

— А як вони живуть? — кажу. — Чи здоровi, чи живi всi дiточки? Чи гаразд у їх у господi?

— Де там! Такi стали голi, як турецькi святi. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! Може, то вашi сльози їм одливаються. Зубожiли так, що часом i хлiба позичають.

— Земляки мої любi, — кажу їм, — як би то менi вас iще побачити? Чи не зайдете до мене? Я маю дещо братовi переслати, то, будьте ласкавi, вiзьмiть.

— Добре, — кажуть, — на ранок наготуй, то вiзьмемо.

Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, — нехай мене згадують, коханi дiточки!

Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.

Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", — було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.

— Бог iз вами, — кажу, — нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог