Читати книгу - "Серце не обдуриш"

– Ти де?

– Де? Де завжди… ти приїдеш?

– За десять хвилин. Нікуди звідти не йди.

– Добре, – у телефоні почулись гудки, – нікуди не піду… нема куди…

Як болить голова! Печуть губи. Нестерпно хочеться пити. І дико нудить. Леся спробувала розплющити очі. Кімната попливла, а новий напад болю змусив її застогнати.

– Принцеса нарешті прокинулась?! Ти зовсім з’їхала з глузду? То зникла на два тижні! То в повному бойовому мейкапі набралась до чортиків! Що з тобою відбувається?

– Я була хвора…

– Чим?! Анорексією? Ти себе в дзеркало бачила?

– Не кричи, – Леся стисла руками голову, потерла скроні й застогнала, – будь ласка…

– Не кричи?! На тобі сукня висить, як на вішаку, а ти ще й бухаєш?! Жити набридло?! Так ти нашій викладачці скажи! Вона тобі на халяву харакірі зробить! Весь тиждень тебе незлим тихим згадує!

Кожен звук вибухав у голові тисячами тупих ударів, розходився хвилями по тілу й викликав нудоту. Здавалось, що в животі хтось включив вібрацію, і вона змушувала все тіло дрібно тремтіти.

Леся спробувала підвестись і застогнала від болю, у скроні впились тисячі пекучих голочок, на потилицю наче тиснув хтось сильний і невблаганний, змушуючи її знову лягти та накритися з головою.

– Ти ж мене врятувала… дай попити… води.

– Ага, склянка води – і ти знову п’яна?

– Ярко, мені так паскудно…

– А щоб тобі… Зараз щось придумаю.

Ярина пішла на кухню, за хвилину увімкнувся міксер, і Леся, втиснувши голову в подушку, вібрувала разом з його гудінням. У роті пересохло, знову почало нестерпно нудити, і вона раптом згадала про «заземлення».

– Гірше все одно не буде.

Леся повернулась на спину й опустила одну ногу на підлогу. Як не дивно, їй стало трохи легше, вдалося сфокусувати погляд на квітці світильника та навіть здалось, що за кілька хвилин усе минеться.

– Тримай, ґоґоль-моґоль.

Леся болісно скривилась. Ярина вирвала її з блаженного заціпеніння, і тепер голова знову розколювалась.

– Цікаво, як ти свій вигляд Славкові поясниш?

– Була хвора…

Пробудження. Повільне, як виринання з безодні, болюче, як укуси тисячі комах, і божевільне, як страшний сон.

Він спробував вдихнути й зрозумів, що не може, щось у горлі заважає, займає весь простір і не дає навіть ковтнути. Миттєво з’явилась паніка. Ослаблою рукою він спробував позбутися того, що вбивало його. Щось пронизливо запищало збоку, і, здавалось, від цього звуку вибухнув мозок. Простір навколо наповнився тупотом, гамором, і коли його легені мали от-от вибухнути, у них пекучими хвилями влилось повітря.

Він знепритомнів.

– Тьома… Артемчику, ти мене чуєш? Прокидайся…

Голос, знайомий і чужий водночас, витягував із жахіття, у якому він почувався безпорадним та нерухомим. Він бачив лише червоні спалахи перед очима і біль, що перетікав із видіння в його тіло та спалював зсередини. Здавалось, він відчував кожен нерв, кожну клітину свого тіла, і вони боліли так нестерпно, що хотілось кричати.

Тепла, суха долоня накрила його руку, ледь стисла й завмерла.

– Синочку, прокидайся…

Його вже багато років ніхто так не називав, то чому? Хто? Що відбувається? Він спробував розплющити очі, але повіки не слухались, обличчя здавалось застиглою маскою. Лише губи відчувались як живі й пекли, вимагаючи хоч краплю вологи.

– Пити…

– Що?

– Пити.

Кожен звук подразнював горло, щипав язик, обпікав смагою губи. Він не впізнавав свого голосу, ледве чутного, хрипкого.

– Зараз, синочку, я покличу лікаря.

За кілька хвилин чиїсь руки підняли його голову, до губ торкнулось щось холодне, і по краплі полилась вода. Вона загасила пожежу в роті, але викликала печіння й судоми в шлунку.

– Як ви почуваєтесь?

– Я… нічого не… бачу…

– У вас забинтована голова. Зараз ми знімемо частину пов’язки, і ви зможете бачити правим оком.

– А… інше?

– Ліва частина обличчя постраждала в аварії, і її ми поки що не будемо відкривати. Там шви, тому лише перев’язки.

Він смикнувся, коли почув, як над вухом клацнули ножиці, а потім око запекло так, що з нього скотилася сльоза. Світло, якого він так прагнув, подарувало лише біль.

– Око реагує нормально. Спробуйте сфокусувати на чомусь погляд.

Чиясь рука обережно витерла сльозу, і йому захотілось побачити, хто це. Повільно, перемагаючи печіння, він розплющив око, і кімната поступово почала набувати форми. Проста лікарняна палата, з недбало побіленими стінами й голими вікнами. Дівчина в білому халаті та з ножицями, притиснутими до грудей. Здавалось, вона спостерігає за дивом. Літній чоловік у халаті поверх костюма дивиться на нього так, наче кудись поспішає, а його навмисне затримують. І жінка, майже сива, з пронизливо синіми очима, повними болю, надії та радості. Він знає, хто це, але чому вона тут?

– Сину, нарешті…

Він спостерігав, як з її очей котяться неймовірно великі сльози, і не міг зрозуміти, що відбувається. Чому ця жінка називає його сином?

– Як тільки ви опритомніли, ми зателефонували в міліцію, – лікар явно намагався якнайшвидше виконати свій обов’язок і піти геть, – зараз приїде слідчий, щоб поставити вам кілька запитань.

Жінка здивовано подивилась на лікаря, але змовчала під його важким поглядом.

У двері постукали, і зразу ж увійшов чоловік у міліцейській формі.

– Тільки недовго, йому ще важко говорити, – лікар кивнув і вийшов з палати.

– Залиште нас, будь ласка, – жінка і дівчина тихо вийшли, – як ви почуваєтесь?

– Терпимо.

Йому надзвичайно важко давалися слова, горло пекло, але це не пояснювало хрипкості, щось сталося з голосовими зв’язками.

– Ви пам’ятаєте, що з вами трапилось?

Наче звичне запитання для такої ситуації, але він не поспішав відповідати. У мозку спалахнули останні хвилини перед аварією.

– Ні, я взагалі не розумію, чому я тут. Ми збирались їхати на ділову зустріч… Я не пам’ятаю…

Слідчий аж нахилився до нього й примружив очі, а він навіть радів, що обличчя забинтоване, адже не викаже його. Він згадав усе до дрібниць, кожну секунду падіння та болю, кожну мить пробудження й марення.

– Добре… Я проконсультуюся з вашим лікарем, а ви, як тільки щось згадаєте, зателефонуйте. Я залишу вам свій номер телефону.

Слідчий вирвав листок із записника, написав номер і поклав на тумбочку. Потім ще раз уважно глянув на нього, закрив теку й усміхнувся, прямуючи до дверей.

– Наразі в мене більше немає питань. Думаю, справу можна буде закрити.

– А… що сталось?

– Ви їхали на зустріч і ваш друг, Руслан, не впорався з керуванням, машина впала з мосту. Це взагалі диво, що ви залишились живі.

– Руслан?..

– Так. Ви випали з машини, бо