Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Грєхов ніяк не міг зосередитись. У ньому боролися невіра в можливість дива і чекання його. “Ну, а якщо “дерево” справді спроможне зробити те, що ми вважаємо дивом? Хіба ми всі закони природи пізнали? А коли так, то найголовніше тепер — не помилитись…”

“…Як це пекельно важко! — думав Дзиго Вірт, боячись поворухнутись. — Ось коли необхідна дисципліна думки, найосновніша з дисциплін! Чи впораємося? Повинні! Бо чого ми тоді варті?”

“…Нічого не виходить, — гарячково розмірковував Мішин. — Невже наші бажання різні?! Тоді прощай, мріє… Але я вирішив правильно, інакше вирішити не міг… Це мука… Це смішно… Чийсь невдалий жарт… А може, я відвертаю свою увагу?!”

Вони посиділи ще трохи, знемагаючи від боротьби з собою, від кволості й палкої надії. Раптом почулися чиїсь кроки. Вони, досі ще нічого не розуміючи, мовчки дивились на дерево. Грєхов озирнувся. На пагорбі стояв живий Сашко Лунь і розглядав їх з тривогою і здивуванням.

— Я їх шукаю, корабель розбитий, а вони сидять собі… Що ви тут робите?

Всі заворожено розглядали Сашка.

— Нічого цього немає… — мовив нерішуче Дзиго. — Це гіпносон. Дурний гіпносон, бо за логікою ми повинні були просити корабель. Сашкове воскресіння… нічого не міняє. Ми всі приречені… І все-таки я дуже радий.

— Ми знайдемо вихід, — твердо сказав Грєхов. — Прокинься, Дзиго. Це не сон. Тепер нас четверо, а це щось та означає.

Уже з вершини пагорба Грєхов оглянувся. На його здивований вигук обернулися всі. З деревом коїлося щось незбагненне. На його стовбурі грали дивні струмені, розмиваючи чітку структуру. А ще через деякий час дерево запалало. У тому вогні промайнули якісь конструкції, фігури істот. Потім з’явилися зображення людей, в яких легко можна було впізнати їхню четвірку, і все розтануло. В небо піднявся могутній смерч.

“Що ж, це теж правильно, — подумав Грєхов. — Воно пішло далі. Я не знаю, хто чи що воно є — дивна істота чи, може, автоматичний пристрій — суть не в цім. Цілком можливо, що це подібний до нашого корабель аварійно-рятувальної служби іншого розуму, на якому лежить відповідальність за всю Галактику. Колись і ми приймемо від них естафету. А порятунок тепер у наших руках. Самі знайдемо вихід. Самі!”

Мідний дзвін на вхідних дверях басовито бовкнув. Раз, потім другий. Худорлявий, середніх років чоловік сидів у м’якому рожевому кріслі готельного номера і якось упокорено споглядав з висоти сорок другого поверху панораму зимового міста. Дзвін бамкнув утрете, і чоловік голосно гукнув:

— Заходьте! Відчинено!

Він дивився у вікно, аж доки почув позад себе хрипкий і чомусь схвильований голос:

— Добрий день. Ви Самійло Борунь? Я не помилився?

— Атож, — відповів чоловік і повернув до незнайомця довгобразе зморшкувате обличчя. — Я Самійло Борунь.

— Пробачте. Я журналіст. Хотів би взяти у вас коротке інтерв’ю, — він дістав з кишені фонозаписник, але не поспішав сідати й не роздягався; на плечах його брунатної шкіряної куртки і на волохатій шапці, яку він тримав у руці, лежав сніг.

— Сідайте. Що привело вас саме до мене?

Журналіст квапливо роздягнувся.

— Ви сьогодні прилетіли з Інкани на запрошення Земної Ради?

— Так, на урочисту церемонію десятої річниці…

Запанувала довга мовчанка. Журналіст марно шукав слова і раптом сказав:

— Зима, — подивився у вікно.

Чоловік у тон йому додав:

— Зима, та снігу зараз куди менше, ніж торік… Я знову на Землі…

Здавалося, Самійла Боруня цілком задовольняла розмова про сніг, про погоду, він жодним словом чи рухом не виказував цікавості. Дивився на високі будинки, що біліли за вікном, на темну смужку лісу, на те, як пливе магістраллю рухлива маса гелікомобілів.

— Розкажіть, будь ласка, про ті події, — мовив нарешті журналіст. — Розумієте?

— З мене поганий оповідач.

— Будь ласка, пригадайте все, розкажіть, це дуже важливо для мене…

— Для вас особисто? Пробачте, не знаю вашого імені… — Борунь усміхнувся, на його обличчі майнула цікавість. — Мені часом хотілось написати книжку. Я ні на хвилину не забував тих днів. А ось тепер усе пригадується надзвичайно гостро, бо я знову на Землі…

— Розповідайте, прошу вас, — схвильовано сказав журналіст, поклавши на коліна увімкнений фонозаписник.

— Розповідати?

— Так, усе від самого початку.

— Десять років тому наш трансангуляр спеціального призначення “Інкана” зробив посадку в північноамериканському космоцентрі, — Самійло Борунь на хвилину замовк. Журналіст тим часом напруженим поглядом заохочував його до розповіді.

— Нам не дозволили сісти на території Європи, хоч звідти шапкою докинути до Нойвіда. Нам дарували ще годину й сімнадцять хвилин, щоб уже на Землі все зважили й збагнули глибину нашої відповідальності… Вам цікаво? Я поганий оповідач. Я просто робітник…

— Розповідайте.

— У космоцентрі нас зустрів голова Земної Ради Іван Моревіль. Він помітно хвилювався, але був дуже стриманий. Його хвилювання передалося й нам. Сказав: “Хлопці, сподіваюся, ви розумієте, чому Земля викликала саме вас…” Наша бригада спеціального призначення вважалася найкращою. Цієї слави ми зажили після того, як попрацювали у 142-му штучному зоряному метакаскаді астероїдного поясу. Але кожен розумів — то все іграшки порівняно з тим, що нас чекає на Землі. “Хлопці, шість мільйонів населення Нойвіда евакуйовано ще вчора. Ми розуміємо, що в разі вашої помилки чи просто якоїсь фатальності треба думати про евакуацію всіх землян, та в нас немає ні часу, ні такої кількості транспортних кораблів… А на кількох контейнерах пошкоджено захисні рифи… Тож щохвилини