Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині - засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.

Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.

У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.

Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь - і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».

Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона - супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.

Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків - це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино - і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, - ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?

Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом - мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення - насильство.

Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.

Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі - пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.

- Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?

- І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.

- Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! - Роздратовано пирхнула я у слухавку.

- Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?

Я спробувала скористатися його порадою:

- Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. - Пауза. - Строком на п'ять днів. - Пауза. - Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. - Пауза. - Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. - Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! - Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! - Мене знов понесло на хвилях обурення. - Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…

- Марго-о-о-о! - Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! - Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?

Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:

- Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…

- Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.

- Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?

Дмитро голосно зітхнув.

- По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші - на боці чоловіків.