Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

О, якби-то! Якби-то можна було зачаклувати чарівницькі дитячі літа! Там ще крізь таємничі щілини у юній психіці докочується вільний подих Батьківського Краю, ніжний легіт світової цільності, не подрібненої відьомською програмою нахабної казки. Там ще відсутня роздробленість між небом і землею, між райдугою і калюжею, між людиною і птахом. Дитина легко й охоче вірить, що її приніс до материнської хати лелека, не заперечує, коли їй пояснюють, що покійний дідусь полетів до зірок і звідти, усміхаючись, дивиться на онука, бажаючи йому щастя й здоров’я. А який у дитинстві смачний «хліб від зайця»! Або подарунок від кабана!

— Татку, а де живе той добрий кабан?

— А отут, в цій-го долині?

— А чому він передав мені цукерки?

— Каже, що ти хороший і слухняний хлопчик...

— А в нього є дітки?

— Є, синку. Малесенькі поросята... смугастенькі, смішні...

— А хто їм передає подарунки?

— Інколи я передаю, мама... якщо трапиться щось смачне...

Дитя замислюється, на личку щасливий усміх. Може, воно грається в світі думки з тими смугастими поросятами та іншими звірятами на всеосяжних небесних полях? Може, для нього вже давно стало реальністю пророцтво Ісайї про ту пору, коли лев лежатиме поруч з коровою, не чіпаючи її, а дитя простягне руку на нору гадюки і не буде вражене?!

Проте, окрім елегійних моментів ласки й мрійливості, життя показує свою грубу суть: люди лаються, б’ються, сваряться за городи, за чергу в магазині (в лавці, як тоді називали), за трудодні, за курку в просі, за неприв’язаного собаку, коротше кажучи — за все що завгодно, аби вилити свій жаль, свою невтоленність, свою зганьблену мрію про осмислене, природне, жадане життя, відтиснуте в глибину душі пресом злобності й наруги. Окрім чарівних слів мелодійної, гармонійної основи природи та людського світу, в юну душу чорними бризками вриваються якісь грубі, отруйні псевдослова, де в чортячому плетиві химерно поєднуються боги, боже-нята, душа, мати, і, хоч ніхто не пояснює дитині значення тих темних речень, хоч люди довкола регочуться і обличчя їхні пашіють втіхою, молода психіка зіщулюється під патьоками мерзотного граду, відчуває себе поміж тими веселими матюгальниками незатишно.

Я довго, дуже довго не міг спокійно сприймати гидкої лайки з вуст моїх ровесників чи навіть старших людей: щоки паленіли, було боляче й соромно, ніби це я сам вчинив щось паскудне й злочинне. Навіть тепер, коли життєвий шлях стрімко завершується, коли я слухав-переслухав тої бридоти і в повсякденному житті, і в тих місцях, куди Макар телят ганяє, нестерпно чути, коли деякі літератори вставляють в нормальні речення букети чортівських антислів.

Але це так, поміж іншим. Брудні бризки не визначали суті дитячих вражень, все нікчемне одразу ж забувалося, перекривалося веселкою того царства небесного, що «внутрі нас». Навіть перша й остання дитяча крадіжка не затьмарила надовго обрію веселощів тих років. А було так...

Сусідські хлопці підбили мене обчухрати вночі сад у однієї бабусі. Було лячно, незвично, проте я згодився. Чому? Хто скаже, де захоронені в глибині єства оті прадавні генетичні веління розбою й насилля, жадоби грабунку й привласнення того, що тобі не належить? Кілька учасників нападу годували шматками хліба пса, відвертаючи його увагу від сторожового об’єкта, а інші геть обнесли яблуню із смачнющими плодами «білий налив». Та на цьому нічна одіссея не завершилася, комусь із нас закортіло огірків (хоч у кожного того овочу було навалом на власних грядках), і ми шаснули у чужу гудину. Тут мене й схопив за комір господар, до речі, наш добрий сусіда. Мої товариші розбіглися, як мишенята, у сутінки, а майбутнього літератора, котрий пише оці рядки, було поставлено перед очі батьків з вкраденими огірками (до того ж — перестиглими жовтяками) у пазусі. Здасться, того вечора не було мені сказано нічого особливого, тільки мама сплескувала долонями та скрушно похитувала головою, батько з сусідом посміялися з моєї нічної пригоди, але вранці відбулося страшне й ганебне.

Вкрадені огірки повісили гірляндою мені на шию, і в такому вигляді батько за вухо провів мене вздовж села. Я плентався, зашпортуючись, у пилюці битого шляху, не сміючи звести очей. Навіть люди, виглядаючи з-за тинів, просили: «Павле Трохимовичу, та хто з нас не творив такої чудасії в дитинстві? Та одпустіть Сашка! Він більше не буде! Еге ж ти не будеш?» Але Павло Трохимович був невблаганний: треба було викорчувати вірус прадавньої генетичної хвороби в зародку. Так воно й сталося, зазіхання на чуже в будь-якому вигляді випарувалося в дитячій душі, як невеличка брудна калюжка під палючими променями сонця.

Я тепер часто згадую той благословенний час, коли сам дух злодійства був неприйнятний для нормальної людської громади: коли в якійсь родині виявлявся грабіжник, крадій, то знеславлювалася вся сім’я з покоління в покоління. Пізніше, коли жорстока колективізація розчахнула совість народу, всі тисячолітні традиції честі й совісті було спаплюжено, навіть слово «красти» замінили словом «брати». «Я взяв», «ми взяли». Де? Не має значення. На колгоспному полі, в шкільному саду, на леваді сусіда. Сіно, солома, буряки, зерно на току — брати можна все, що потрапить під руку. Суд? Тюрма, табір? Ніщо вже не втримувало. Тисячолітні заборола впали під ураганним натиском сваволі й беззаконня, мури сумління й духовного самозахисту обрушилися в прірву демонічної вседозволеності...

Можна пояснити ту страхітливу деформацію духу: ще котився понад краєм холодний подих тотального голоду, ще болем і соромом відгукувалися в народнім сумлінні часті випадки людоїдства, я чув про те, хоч такі розповіді в дитячій свідомості відкладалися там же, де й страшні та чаклунські казки. Є десь у тридев’ятому царстві баба-яга, є дракони, є і людоїди. Хоч називалися реальні імена, села. Скажімо, село Краснопілка, що межувало з нашим селом. Там у тридцять третьому, збожеволівши від голоду, мати з старшим сином з’їли батька, а потім почергово — від старшого до меншого — п’ятеро чи шестеро дітей. Коли до хати прийшли комсомольці та комнезамівці, старший син варив у