Читати книгу - "Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук"

Були між ними і бранки з української землі. Настуня зараз присусідилась до них.

Побачивши своїх, повеселішала й оповідала майже радісно. Тут відчула близькість людей, уроджених на однім шматку землі, де сонце так само світить.

— Ти така весела! — сказала з подивом одна з її нових товаришок недолі.

— А чому не має бути весела? — відповіла друга. — Адже піде до школи, а за той час, може, родичі довідаються, де вона, й викуплять її.

— До якої школи? — запитала Настуня.

— То ти не знаєш? Ми тобі скажемо, — посипалося зі всіх боків. А одна з них, що мала на руці таку, як Настуня, червону шарфу, тільки вже старанно пришиту, почала так:

— Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть…

— Ой чому ні! — перервала друга. — Або не продали тому тиждень одної з нас, хоч мала червоний знак?

— Е-е, ту сподобав собі якийсь великий пан і дав більші гроші!

— Також і її може хтось сподобати собі.

— Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначені до школи, показують тільки дуже багатим купцям, і то рідко.

— Але скажіть уже раз, до якої школи піду, — просила Настуня.

— Властиво, то ми всі в школі, і то в якій школі! Треба слухати й учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на своїй лежанці ляшка з-під Львова, побита за непослух так, що ні сісти, ні лежати не може.

Настуня глянула в той бік, де їй показали хору. На долівці лежала боком у кутку на лежанці молода дівчина й не рухалась. Настуня підійшла до неї зі спочуттям. Всі разом з нею звернулися в той бік і обступили хору.

Лежача болісно усміхнулась і сказала до Настуні:

— Тут б'ють дуже болючо, але нешкідливо — батогами по обвитім тілі.

Втім увійшла керовниця, а за нею внесли обід.

Почався рух. Всі сідали на своїх місцях. Тільки хорій подали харч. Настуні також призначено її місце.

По обіді, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею, кажучи:

— Кожда з нас мусить іти до своєї роботи. Вечером оповімо тобі все. А ти поки що поговори собі з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до школи.

Коли всі опустили кімнату, Настуня присіла до хорої й запитала її лагідно, відколи вона в полоні.

— Я, — відповіла хора, — попала в татарський полон уже рік тому. Батько мій, Вєлєжинський, має село і, може, міг би викупити мене, якби знав, де я. Але ті генуенці укривають ліпших бранок…

— Чому укривають?

— Бо сподіваються або тим більшого окупу від родичів, чим довше вони тужитимуть, або великої ціни від чужих, яким раз у раз показують нас, вивчивши наперед, чого їм треба.

— А чого їм треба?

— Як від котрої. Вони ділять нас, бранок, на ріжні роди. Одних, простих і негарних, призначують до тяжких робіт і до праці вдома. Iнших беруть до шкіл.

Ляшка усміхнулася з прикрістю і сказала:

— До такої, як тебе призначили, ще добре дістатися.

— А до якої школи мене призначили?

— Тебе призначили таки до дійсної науки. Навчать тебе читати й писати посвому та, може, своїх рахунків і спробують продати як служницю до гарему якогось могутнього баші або дефтердара, що має ласку в хана.

— Нащо ж їм сього?

— Аби мати через тебе знакомства і поміч в ріжних справах.

— А що ж служниця може зробити?

— Як де, як котра, як коли. Не одно вишпіонувати можна. Ті хитрі генуенці вже все обміркували.

— А до якої школи призначили тебе?

— Мене до зовсім інакшої. Гарних дівчат призначують вони до гаремів своїх багатих панів і вельмож та відповідно кормлять і виховують. Ти бачила, кілько харчів принесли мені?

— Бачила. Дуже багато.

— І я все мусіла з'їсти. Бо якби нг з'їла, то знов дістала б кільканадцять батогів, хоч я вже така збита, що сидіти не можу.

— За що?

— За непослух, кажу. От мене висікли за таке. Приїхав з Трапезунта якийсь старий баша, що хотів вибрати собі між дівчатами нашого пана, — чи панів, бо вони спілку мають, — якусь гарну дівчину до гарему. Привели мене, гарно одягнену, й наказали мені виконати при нім усе, чого мене вчили в моїй школі.

— А чого ж тебе вчили в твоїй школі?

— Се не така школа, як ти думаєш. В тій школі, де я була. Мало вчать, але основно Вчать їсти, танцювати їх танці й інакше поводитися супроти старих, а інакше супроти молодих.

— Як же?

Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:

— Як приїде молодий, що хоче купити дівчину, то вона має заховуватися дуже несміло, спускати очі вниз, закривати їх стидливо руками і так заінтересувати його.

— А старого як?

— Старого зовсім інакше. Йому має дивитись просто в очі, робити до нього гаряче, огнисте око й очима немов прирікати йому розкіш, аби купив