Читати книгу - "Води слонам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я кидаю на нього оком і подумки погоджуюся.
– Може, є якась ще робота? За кулісами?
– Та ні. Продавати квитки – це остання зупинка.
– Що ти робитимеш, коли більше не потягнеш?
– Думаю, тоді в мене буде розмова з Чорним. – Він з надією повертається до мене. – Маєш сигаретку?
– Ні, вибач.
– Я так і думав, – зітхає Камель.
Ми сидимо мовчки й дивимося, як команда за командою тягнуть обладнання, тварин і полотно назад у потяг. Артисти виходять іззаду великого шатра в намети-гримерки й виходять звідти у звичайному одязі. Стоять групками, сміються, говорять, деякі витирають обличчя від макіяжу. Навіть без костюмів вони мають гламурний вигляд. Одноманітні робочі ходять навколо них – вони займають той самий простір, але складається враження, що перебувають у іншому вимірі. Між двома світами взагалі нема точок дотику.
Камель вривається в мої думки.
– Ти вчився в університеті?
– Так точно.
– Я так і думав.
Він знову пропонує мені пляшку, але я відмовляюся.
– Закінчив?
– Ні.
– Чому?
Я мовчу.
– Скільки тобі років, Джейкобе?
– Двадцять три.
– У мене син твого віку.
Музика припиняється, містяни починають розходитися з великого шатра. Вони зупиняються спантеличені – бо коли заходили всередину, там був звіринець. Коли люди йдуть, армія чоловіків заходить із заднього входу й з шумом відносить трибуни, сидіння й ланцюги з арени у вагони з дерев’яним начинням. Велике шатро випотрошують ще до того, як уся публіка з нього виходить.
Камель натужно кашляє, аж усе тіло трясеться. Я повертаю голову, щоб поплескати його по спині в разі чого, але він піднімає руку, стримуючи мене. Тоді шморгає, відхаркує і спльовує. Допиває вміст пляшки, витирає рота рукою й міряє мене поглядом з ніг до голови.
– Слухай, я не лізу в твої справи, але щось мені підказує, що ти недовго мандруєш отаким чином. Ти надто чистенький, одяг у тебе хороший, і в тебе взагалі нічого з собою немає. У дорозі люди мають речі – можливо, дрантя якесь, та все ж речі. Я знаю, що не маю тобі читати моралі, але такий хлопець на зразок тебе не повинен жити як волоцюга. Я живу так, і це хрінове існування. – Він сидить, поклавши руки на коліна, повернувши обличчя до мене. – Якщо в тебе є життя, до якого ти можеш повернутися, то краще повертайся.
Я відповідаю не зразу. А коли говорю, то в мене тремтить голос:
– Немає до чого повертатися.
Камель дивиться на мене довше й киває.
– Мені справді прикро це чути.
Натовп рідшає – із великого шатра люди йдуть до паркувального майданчика й за нього, до околиць міста. З-за шатра піднімається силует повітряної кульки, чутно радісний дитячий вигук. Сміх, гул двигунів машин, збуджені голоси.
– Ти бачив, як вона вигнулася? Неймовірно!
– Я думав, що помру, коли той клоун впустив свої шухлядки.
– А де Джиммі? Генку, ти забрав Джиммі?
Камель раптом зривається на ноги.
– А ось і він! Ось він, старий сучий син!
– Хто?
– Дядько Ал! Ходімо! Пора вже влаштувати тебе на роботу.
Він кульгає від мене так швидко, що аж не віриться. Я встаю і йду за ним.
Дядька Ала важко з кимось сплутати. У нього наче на лобі написано – «конферансьє». А також на червоному кітелі, білих жокейських брюках, циліндрі й закручених навощених вусах. Він крокує галявиною, наче диригент оркестру, випнувши живіт і роздаючи накази громовим голосом. Зупиняється, пропускаючи клітку з левом перед собою, йде далі повз групу чоловіків, що намагаються скрутити полотно наметів. На ходу б’є одного з них тростиною по голові. Чоловік скрикує і повертається, потираючи вухо, але дядько Ал уже далеко відійшов у супроводі почту.
– О, щойно згадав, – кидає мені Камель через плече. – Постарайся не згадувати цирк Рінглінгів при ньому.
– Чому?
– Просто не кажи про нього.
Камель наздоганяє дядька Ала й заступає йому дорогу.
– От я вас і знайшов, – починає він напускним улесливим голосом. – Чи можу я з вами поговорити, сер?
– Не зараз, хлопче. Не зараз, – вигукує Ал і марширує повз нього, наче нацистський вояка в новинах чи фільмах.
Камель слабко кульгає за ним, схиливши голову набік, тоді додає кроку й заступає іншим дорогу, як щеня в немилості.
– Сер, це на кілька секунд. Я просто хотів спитати, чи не потрібна нам робоча сила в якомусь відділі.
– А ти що, хочеш змінити роботу?
Камель підвищує голос майже до виску.
– Ох, та що ви, сер. Не я, мені прекрасно в моєму відділі. Так, сер. Я там щасливий як ніколи. – Він скажено гигоче.
Відстань між ними збільшується. Камель кульгає вперед, тоді зупиняється.
– Сер?
Дядько Ал уже далеко, його заступили люди, коні, фургони.
– Трясця! Трясця! – кричить він, зриває капелюха й жбурляє його на землю.
– Усе гаразд, Камелю. Дякую, що спробували, – кажу я.
– Ні, не все гаразд! – кричить він.
– Камелю, та я…
– Заткнися. Я чути цього не хочу. Ти – гарна дитина, і я не збираюся дивитися, як ти тут киснеш тільки тому, що якийсь жирний старий бурмило не має на тебе часу. Не збираюся – і все! Тому май повагу до старших і не роби мені нерви.
У нього аж очі горять.
Я нахиляюся підняти капелюха й струшую з нього пилюку. Подаю Камелю.
Минає кілька секунд, урешті він бере свій головний убір і хрипить:
– От і добре. Усе буде нормально.
КАМЕЛЬ ВЕДЕ МЕНЕ ДО ФУРГОНА й каже почекати надворі. Я обпираюся на велике колесо зі спицями, обдираю задирки на пальцях, жую стеблинки й гаю час. У якийсь момент голова падає мені на груди, я починаю куняти.
Камель виходить через годину, кліпає напівзаплющеними очима, хитається й тримає в одній руці пляшку, а в іншій – самокрутку.
– Це Ерл, – каже він, киваючи рукою позад себе. – Він про тебе потурбується.
Голомозий чоловік виходить із фургона. Величезний, із шиєю, товстішою за голову. На руках у нього розмиті зелені татуювання – від кулаків угору по волохатих руках. Він протягує долоню:
– Як справи?
– Нормально, – відповідаю я стурбовано.
Обертаюся до Камеля, а він уже зигзагами чимчикує по галявині в сторону летючої ескадрильї. І співає. Погано співає.
Ерл прикладає дашком долоню до рота.
– Закрий рота, Камелю! Іди на потяг, поки він без тебе не поїхав!
Камель падає на коліна.
– От чорт, – говорить Ерл. – Почекай тут, я зараз повернуся.
Він іде й підхоплює старого так легко, наче той мала дитина. Руки, ноги й голова
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Води слонам», після закриття браузера.