Читати книгу - "Зміщення спектра"

вручала йому такий ключ на довгому шкіряному ремені, протертому в декількох місцях від старості, кажучи, щоб «він не впускав на господарство бандита». Він відразу ж радісно та переконано підтакував, вішав ключа на шиї, ховав під фланелевою сорочкою, а бабця Леокадія спускала з ланцюга біля буди кульгаву й вилинялу вівчарку Тосю, яка від старості ледве махала хвостом, показуючи своє задоволення. Потім бабця Леокадія підставляла камінь під високі ворота, що вели до корівника, де вона тримала корівку Молочусю, і замикала на колодку дерев’яні ворота в кінці гравійної алеї. Сліпа на одне око вівчарка Тося оминала ворота, знаходила собі найближчу дірку в огорожі з заіржавілого дроту й потихеньку шкутильгала якийсь час за Леокадією польовою дорогою, жалісно гавкаючи. Потім поверталася задихана; рожевим довгим язиком вихлептувала всю воду з бляшаної миски й зникала в дерев’яній буді, покритій шматками толю. Зовсім не цікавлячись можливими «бандитами», вона вилазила з буди лише тоді, коли бабця Леокадія поверталася з костелу «на пагорбі».

Ключем від Наді, як і досі, ніколи не відчинив жодних дверей.

Він не хоче. Він вважає за краще постукати чавунною колодкою у формі кінської підкови і чекати, як і того Святвечора, на момент, коли усміхнена Надя відчинить йому двері, притулиться до нього, привітається з ним поцілунком на порозі своєї домівки і, дивлячись йому в очі тим своїм чуттєво вишептаним «ну заходь уже», запросить усередину. Однак він завжди носить цей ключ із собою. Даючи ключа йому в руку того святкового ранку, вона сказала значно більше про те, ким він став у її житті, ніж будь-яким зізнанням.

Від того Святвечора він регулярно з’являвся «в будиночку під восьмим». Тільки-но вони обидвоє були в місті,– що не часто траплялося, бо Надя багато подорожувала, – він з’являвся там у п’ятницю пізно по обіді, і вони жили разом до пізнього вечора в неділю. Саме так: вони жили одне з одним. Дві ночі й неповні три дні безперервно одне з одним. Не далі, ніж на відстань голосу. Наче якась вікендова подружня пара, яких щоразу більше довкола.

Між понеділком і п’ятницею вони пишуть одне одному листи. Ніяких електронних. Нормальні паперові, які приносить листоноша. Це зовсім їй не пасує, бо Надя – цілковито «електронний» представник І-покоління[11]. Вона має профілі у Facebook, Instagram, WhatsApp, та ще й твітує. Вона має також три різні адреси електронної пошти, одну на Google, одну університетську та одну на німецькому GMX. Оскільки вона ненавидить ходити по магазинах, то більшість покупок робить в Інтернеті, включно з продуктами. Вона лише раз була в банку. З ідентифікаційною карткою, коли відкривала рахунок. Вона почала читати книжки на електронних пристроях, відколи її спальня в мансарді не могла підняти й вмістити ще більше полиць, а вона ж «не зможе винести книжки до пивниці, тому що це як похорон спогадів та думок, а зрештою, у пивниці теж уже немає більше місця».

І тут раптом узалежнена від TCP/IP, Wi-Fi, GSM, NFC і ще кількох інших абревіатур Надя починає надсилати йому справжні листи. Вона вимальовує ласкаві слова своїм улюбленим базгранням на картках з черпаного паперу, слинить своїм язиком паперові марки, приклеює їх до справжніх паперових конвертів, і йде пішки до поштової скриньки, і стоїть біля неї перед «годинами збирання». Для певності вона сфотографувала поштову скриньку своїм стільниковим телефоном і встановила на ньому попередження за п’ятнадцять хвилин перед кожним збиранням. Він чекає на ці листи, знаходить їх на своєму бюрку (а приносить їх мама), відповідає того самого дня, також слинить марки й біжить до поштової скриньки. Його «І-Надя» стала романтичною та старомодно аналоговою. «Я хочу мати якісь твої сліди, які можна буде прочитати, навіть якщо на землі не буде електрики…», – сказала вона, коли якоїсь п’ятниці він з’явився раніше, аніж вона його очікувала, і зустрів її з конвертом у руці, коли вона бігла, мов шалена, до поштової скриньки.

Незабаром у їхньому спільному житті виникли ритуали.

Можливо, не аж так, бо занадто патетично, але в будь-якому разі виникали повторювальні сценарії. У п’ятницю, щойно він приходив, вони кохалися. Часом, коли їм вдавалося туди потрапити, на матраці в кімнатці в мансарді, іноді на кухні, а часом у тісній лазничці, відгородженій зі скосу горища тонкою перегородкою та вкритій водовідпірними шпалерами. Але жодного разу – у похмурій, зі світлинами, кімнаті на першому поверсі. Потім аж до півночі вони розмовляли за столом у кухні, а тоді переходили на горище і лежати, притулившись одне до одного на матраці, дивлячись якийсь серіал на Netflix або HBO. Він любив і любить ходити з Надею в кіно, але кіно на матраці мало значну додану вартість. Під час «стрімів», як це називала Надя, можна було в будь-який момент цілуватися та притулятися. І роздягати.

Іноді вони сперечалися, що дивитися. Він пам’ятає, що тоді був вибір між телесеріалами «Пуститися берега» та «Вавилон – Берлін». Надя, мабуть, через її ностальгію за дитинством щоразу віддавала перевагу німецькому «Берліну». Геніальний фільм. Видовищна та бездоганна до найдрібніших деталей, відображена з німецькою точністю – мабуть, за величезні гроші – реальність похмурих і жорстоких часів Веймарської Республіки. Крім того, він тримає в напрузі на рівні натягненої тятиви. Абсолютний шедевр. Nota bene – це був перший німецький фільм, який він бачив у своєму житті. Своєю чергою, «Пуститися берега» – це дійсно незрівнянно менший формат кіно, але він спокушає натягненою тятивою. І ця напруга більша. Саме завдяки цьому серіалу він, може, не стільки полюбив, але, скажімо, наблизився вперше за власним бажанням до хімії. Це виявилося, наприклад, у тому, що він вивчив усі (sіc!) символи елементів таблиці Менделєєва напам’ять. Йому ніколи це не вдавалось у школі. Пригадує, що Надю дуже розвеселило, коли після чергової серії «Пуститися берега» він зісковзнув з матраца, став перед нею струнко і на одному диханні виголосив усю, на його думку, періодичну таблицю. Елемент за елементом. Атом за атомом. Коли, гордий і задоволений самим собою, чекав на захоплення, здивування та належну похвалу, Надя лише покивала головою і, вдаючи в голосі розчарування, сказала:

– А де ж, хлопче, Московія? А де ж Ніхоній, не кажучи вже про Теннессін та Оганессон? Хлопчику, ти проспав цілий рік розвитку хімії! У 2016 сім’я Менделєєва збільшилася на чотирьох нових дітей, трьох хлопчиків і одну дівчинку. Негайно повертайся до мого ліжка й довчись! – додала вона, звабливо киваючи пальцем до нього.

Надя, гуманітарій за своєю природою та переконанням, обожнює