Читати книгу - "Зміщення спектра"

– Надю, що відбувається? – крикнув перелякано.

Вона зайшла за мить до кімнати. Нахилилася, взяла з підлоги свою сукню і почала її одягати. Вона підійшла до нього, опустилася на край матраца, поклала голову на його живіт і прошепотіла:

– Чудова ніч триває. Безліч зір на небі. Отож та перша теж уже повинна там бути. Наш Святвечір також триває. Знаєш, що ще не минула північ?

Вони декілька хвилин лежали в тиші. Він вслухався у відгомони за вікном. Відчував тепло її віддиху на своїй шкірі. Делікатно, кінчиками пальців гладив її щоки, чоло, губи, повіки.

– Що ти на себе одягнеш, коханий? – запитала раптом, підвівши голову. – А я за цей час розігрію вареники й борщ. Але спершу запни мені ті застібки на плечах, добре? – додала вона, сідаючи на край матраца.

Він пригадує, як у темряві незграбно шукав тремтливими пальцями ті застібки на матеріалі її сукні і зворушений думав про те «коханий», яке щойно прозвучало. Так несподівано. Стільки близькості. В одному слові…

За декілька хвилин він повернувся до столу в її кухні. Вони знову сіли одне навпроти одного. Вона у своїй мереживній сукні. Він у костюмі, запнутому на один ґудзик. І знову вона поставила перед ним миску гарячих вареників, а на тарілці біля соснової гілочки миску з борщем. Так, як і на початку, хвилину після того, як вона вперше впустила його у свій дім. Так, ніби відтоді нічого не трапилося. Але ж трапилося стільки всього. Лише крихти і шматочки розламаної облатки, що лежали на все ще із запахом нової цераті поміж їхніми тарілками, нагадували, що вони знову сіли за цей стіл. Інші. Зовсім інші.

Вони говорили. Про все, тільки не про те, що сталося за останні години їхнього першого Святвечора в маленькій кімнатці на горищі. Вони жартували, фліртували, згадували. Пригадує, що коли всі вареники зникли з миски, Надя вийняла з холодильника тарілки з рибою, а потім на малій пательні підсмажила для них одне філе коропа. «Бо що ж то за Святвечір без коропа?» – вперто відповідала, коли він просив її, щоб вона не вставала з-за столу.

Одного разу він ненавмисно запитав, чому вона подарувала йому свій Святвечір. Чому вона досі втікала? Чому вона не з батьками? Де вони проводять Святвечір? Чому не з нею? Пригадує, що вона довго мовчки дивилася на нього, ніби над чимось замислилася. Раптом вона зірвалася з-за столу і підійшла до холодильника, вийняла з нього дві пляшки білого вина і поставила мовчки на стіл. Потім у креденсі знайшли дві високі склянки. Вона наповнила їх по вінця вином. Не чекаючи на нього, одним ковтком спорожнила свою до половини. Вона почала говорити. Спокійним, іноді монотонним голосом. Часом вона нервово дряпала нігтями церату, іноді підводила голову, щоби перевірити, скільки вина залишилося в її склянці, або щоб крадькома поглянути йому в очі. Він не спиняв її. Він нічого не випитував. Мовчав, зосереджено слухаючи її розповідь, якої аж ніяк не сподівався. У ній більше йшлося про смерть, аніж про життя. Він слухав. У якісь моменти занімілий, а за хвилину – переляканий. Надя завжди була дуже ділова в їхніх розмовах. Вона віддалялася, але одразу ж поверталася до теми. Тоді, під час свого святвечірнього монологу, теж. Вона послідовно відповідала на його запитання. Розповідаючи при цьому свою біографію. Час від часу вона починала фразу з «матері не було сьогодні, тому що…» або «татка не було сьогодні, тому що…», «я втікала, тому що…». Саме тоді надламувався її голос. І вона затихала. Тільки тоді, та й то лише на коротку мить. За деякий час вона глибоко вдихала і поверталася до спокійного тону. Коли закінчила і в кухні запала мовчанка, потягнулась до вина. Він вдивлявся в неї, коли вона повільно, без поспіху, ковток за ковтком, спорожнювала склянку. Він бачив, як на її очах заблищали сльози, і бачив її руку. Вона так сильно тремтіла, що вино розливалося на її пальці. Вона допила вино, зачесала пальцями волосся, підійшла до нього, сіла йому на коліна, поцілувала в губи і сказала:

– А тепер притули мене міцно і хвилинку нічого не кажи…

Вона поклала голову в ямку біля його шиї. Він міцно притулив її до себе і вони так сиділи впродовж декількох хвилин. Потім вона взяла його за руку і вони повернулися до матраца в кімнатці на горищі. Аж тут, у темряві, лежачи упритул до неї, він почав випитувати, просив подробиць, щось пояснити. Припиняв, коли вона починала плакати. Перш ніж вони заснули, уже минула четверта ранку. Він сказав їй, що хоче добратися додому на святковий сніданок з батьками. Надя накрутила величезний старомодний будильник, який голосно цокав, і задля певності поставила його на бюрко, далеко від матраца.

Вони встали до будильника. Відчув поцілунки на повіках, а відразу ж після цього аромат кави. На балконі, досі нагі, загорнуті одним простирадлом, вони мовчки пили каву з емальованих горнят, спостерігаючи за метушнею на людних вуличках кварталу: хтось поспішав або повертався з церкви. Коли він виходив, вона відійшла від дверей і повернулася з диском Кортеза.

– Увімкни це сьогодні своїй мамі. Між колядками… – сказала вона, запаковуючи пластикову коробку до його порожнього наплічника.

Потім вона обняла його і, цілуючи, віддала ключ йому в долоню й стиснула на ньому пальці його руки.

– Приходь сюди якомога частіше, – прошепотіла йому на вухо. – А тепер уже йди. Ти не повинен запізнюватися… – додала вона згодом.

Коли він відчиняв перекошену хвіртку, яка вела до садочка перед її будинком, вона крикнула:

– Веселих свят, Кубо!

У трамваї на зворотній дорозі він розглядав старомодний латунний ключ, який вона запхала в його руку. Він причепив ключ до своєї в’язки. Важкий, набагато більший від інших у в’язці, непрактичний, що ледь влізає в кишеню. Проте він ніколи не розлучався з ним.

Для нього це було щось більше, ніж ключ.

Ще дитиною він носив дуже подібний ключ на шиї під час літніх канікул над Бугом у прабабці Леокадії на Підляшші. Коли бабця йшла пізно по обіді до костелу «на пагорбі», а вона ходила туди щодня, йому вдавалося вблагати її, щоб не змушувала його йти з нею і він міг би далі гратися з котами – на подвір’ї або в порожній стайні. Вона