Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Що робити?

Войтек промурмотів перший:

— Де твій лісничий?

— У Варшаві. Вчора приїхав.

— Але де він живе? В тебе є адреса?

— Аякже! Станція Стобець, село Стобець, почта Кельмижки.

— Ну, значить, десь тут. Село від станції далеко?

— Звідки я знаю? Він сказав, що треба приїхати вдень, але ви самі знаєте, скільки біганини…

— Ми добре влипли. Де Стобець — невідомо, на станції нікого немає. — Здіслав розійшовся: — Ти, як завжди, підвів нас! Що ж робити? Ночувати тут? Під голим небом?

На жаль, іншого виходу не було. Вони сіли на кам'яну лаву біля будиночка.

— Нічого, хлопці, це дурниці, — втішав їх Едик. — Ночі тепер короткі. Не встигнемо й оглянутись, як почне світати…

Сиділи й чекали. Повільно охоплювала їх неосяжна липнева ніч. За хвилину від залізниці потягнуло холодом і дивним гострим запахом, від якого аж голова запаморочилася. Хлопці застебнули сорочки на всі ґудзики, позасовували руки в рукава. Ставало холодно, і згадка про варшавську спеку перед від'їздом тепер здавалася їм дивною фантазією.

Лісова липнева ніч минала дуже повільно. Щось. задзижчало біля вуха і, мов тоненькою голкою, вкололо Андрійка.

— Що з тобою? — накинувся на нього Войтек.

— Щось колеться! — застогнав Андрійко. — Так пищить.

— Дурний, це комар!

Андрійко згадав оповідання Джека Лондона про Аляску, про москітів і заплющив очі.

— Спіть, спіть, — сказав Едик і вмостився зручніше.

— Ще довго до світанку? — нелюб'язно спитав Здіслав.

— За три хвилини дванадцята! — сказав Куцик, глянувши на свій годинник з світним циферблатом. — Спіть, бо саме пора для нечистої сили…

Андрійко вліз на лаву, підтягнувши коліна до підборіддя. Від слів Едика на нього повіяло новою хвилею холоду. Звичайно, він не вірив ні в яку нечисту силу. Але форми невір'я бувають різні. О третій годині дня десь у Варшаві, на розі Маршалковської та Алеї, людина не вірить зовсім інакше, ніж опівночі серед неосяжних лісів. Там, звичайно, про це й не думаєш. А тут треба про себе повторювати: «Все це дурниці, немає ніякої нечистої сили». І все-таки краще присунутися ближче до Войтека, щоб бути трохи далі від краю лавки.

Заснути він, звичайно, не міг. «За три хвилини дванадцята», сказав Куцик. Три хвилини, мабуть, уже минуло. Андрійко мимоволі зіщулився ще більше. Потім розплющив очі, бо здалося, що понад залізницею хтось крадеться. Він нічого не бачить у темряві. Раптом хтось закричав у лісі. Всі схопилися.

— Спокійно! — сердито гукнув Войтек. — Я ж вам казав — дрімлюга. Такий птах.

Вони знову вмостилися. «Дванадцята… — думав Андрійко. — Це все дурниці. Це дрімлюга…»

Зненацька хлопець зрозумів, що він щось чує. Але після крику того дрімлюги він не дуже прислухався. Намагався думати про щось приємніше. Про риску на дверях, яка раптом підстрибнула на півсантиметра… Про недочитану книжку, в якій описується мандрівка на Галапагоські острови…

Та ось ці вимушені роздуми на мить урвались, і звук, що його почув Андрійко, став виразніший. Це було якесь знайоме, неприємно знайоме гудіння. Дуже сильне, але дуже далеке.

Андрійко знову розплющив очі. Ніч була безмежна, нерухома, прозора й холодна. Він дивився вперед, понад верховіття сосон. І раптом згадав, звідки пам'ятає те гудіння. Це ж літак! Літак, хоч і не звичайний.

Після повстання проти фашистів його з матір'ю вивезли до Німеччини. Там щоночі він чув саме таке безперервне гудіння. Перш ніж перетворитись у грім, світло і смерть, воно довго, набридливо морозило душу, весь час наближаючись.

Хлопець не витримав і знову схопився. Спогади десятирічної давності були такі яскраві, що Андрійкові захотілося бігти, шукати який-небудь підвал, якусь яму.

— Що з тобою? — буркнув Войтек.

— Літак! — зашепотів Андрійко. — Слухай, слухай…

— Ну й що з того, що літак?

— Вночі…

— Ну то й що ж? Хіба немає нічних польотів? — роздратовано кинув Куцик.

Літак поволі наближався.

— Якийсь дивний, — захищався Андрійко.

— Що ти в цьому розумієш! — добив його Здіслав, великий спеціаліст в галузі механіки. — Звичайний двомоторний…

Літак летів прямо на них, і як не намагалися хлопці заспокоїти один одного, заснути ніхто з них не міг. Здіслав навіть підвівся, відійшов на кілька кроків від будинку і задер голову.

— Ну, що там? — спитав Куцик.

— Справді, дивно, — промурмотів Здіслав. — Здається, що він зовсім близько, а розпізнавальних вогнів не видно.

— Може, це тільки здається, що він близько? Ніч така тиха…

— Може…

Літак гудів, мов величезний лінивий джміль. Всі четверо стояли, задерши голови, і шукали його серед блідих зірок.

— Можливо, пасажирський. Може, з Берліна у Москву. Але чому без вогнів?

— Почекай, підлетить ближче, побачиш. Літак раптом начебто заглушив мотори. І одночасно, здавалося, наблизився ще більше. Здіслав зробив навіть крок уперед.

— Може, аварія? Мотори відмовили? — сказав він.

Але незабаром мотори заревли з усієї сили. В непроглядній темряві ночі це гудіння здалося ще дужчим і ближчим. Тільки тепер воно вже не посилювалось, а, навпаки, почало віддалятися.

Хлопці стояли кілька хвилин, доки цей звук зовсім не зник, доки не стало зовсім тихо.

— Мабуть, збився з дороги, — припустив Андрійко.

— З радаром збився з дороги? — глузливо заперечив Здіслав.

— Ну, так що? Що ж це було?

— Може, навчання? — рискнув Войтек.

— Так чи інакше, — урвав Куцик, — треба спати, хлопці. Нічого не придумаємо.

Андрійко знову сів на лавці, сперся на Войтека. Він думав, напевно, про те саме, що й хлопці. Таємничий нічний літак без вогнів летить кудись, потім невідомо чого повертається. Звичайно, це парашутисти, диверсанти. Він їх навіть уявляє собі: