Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Який бюрократ! — обурювався найближчий студент.

— Справді! — кричав Едик. — А ви куди ідете? Ми на великі озера. У нас є яхта!

— Що ви кажете? Якого типу?

Едик ухильно махнув рукою.

— Червоне дерево! З клівером! Сорок метрів паруси!

Слухачі дивувалися.

— Що це, табір? — випитував хтось надто цікавий.

— Який там табір! — гордо кинув Едик. — Це наша власна яхта. Мандруватимемо!

— Дивись, дивись, Кристино! — хитав головою блондин з довгим волоссям. — Сорок метрів! Мандруватимуть! А в нас тільки оті корита, а ще й табір називається. Щовечора перекличка. Щоранку гімнастика! Не щастить нам.

Едик гордо випростався, дивлячись на товаришів.

— А хто капітан? Ви? — допитувався блондин. — Ви кінчали якісь курси? Маєте звання? Мабуть, рульовий, так?

Едик вважав за краще не вдаватися в подробиці і відразу гукнув до товаришів, щоб ті витягали вечерю.

Він нагадав про це дуже вчасно. Студенти перестали розпитувати, почали ритися в рюкзаках, портфелях і чемоданах.

Повітря у вагоні відразу сповнили запахи мармеладу, цибулі, ковбаси. З усіх боків простягнулися руки, тримаючи скибки хліба з холодним м'ясом, сиром, джемом. І всі в одному напрямку — під ніс Андрійкові. Навіть з середини коридора кричали: «Передайте тій дитині, що через вікно…» — і з рук у руки переходили коржики, бабки, кекси.

— Їж, їж! — втішали Андрійка. — Нічого, що ти такий маленький. Їстимеш — виростеш.

— А скільки йому років? — невинно запитала Кристина.

Це була найгірша хвилина. Едик швидко відповів:

— Дванадцять!

— Гляньте-но! Дванадцять, а вже такий великий!

Андрійко мало не розревівся. На щастя, поїзд зупинився: Щитню. Студенти побігли на перон за напоями. «Кукулечку» на тій половині вагона змінила «Мариніка». На пероні зібрався цілий натовп, усі дивилися на веселих студентів.

Отак, галасуючи, співаючи і сміючись, вони рушили далі. Вагон був яскраво освітлений, і тому липнева ніч за вікном здавалася ще темнішою. Поїзд мчав мимо сіл, які вже опали. Незабаром почали з'являтися гладенькі чорні озера, округлі кущі змінилися лісами.

— Хлопці, ходімо помаленьку до виходу, — сказав Едик, дивлячись на годинника. — Нам скоро виходити.

— Де? — запитав студент.

— Стобець.

— А, це той полустанок! Там у вас хто-небудь є?

— Взагалі є.

— Це добре. Бо інакше…

Знову вибухла «Мариніка», і студент не закінчив. Хлопці повільно пробиралися через гори багажу. Студенти втягували животи, студентки підбирали спідниці..

Андрійко йшов останнім, викликаючи прощальну хвилю ніжності. Кожна з дівчат, яких він минав, запихала йому в кишеню або прямо в рот черешню, пряник, шоколадку. Тримаючи в обох руках свій рюкзак, бідолаха зовсім не міг захищатися.

Поїзд зупинився в Стобці на чверть хвилини, — той, хто не встигав вийти, рискував проїхати ще двадцять кілометрів. Останні півгодини хлопці простояли в тамбурі. І тут давка була страшенна, хоч людей було менше. Студенти поскладали в тамбурі якісь ящики і залишили кількох чоловік охороняти їх.

Андрійко, майже безсилий після випробування нервів у вагоні, стояв біля вікна, притуливши обличчя до брудної шибки, щоб тільки не бачити очей товаришів. Назустріч поїзду, освітлювані прямокутниками вікон, мчали рядки не дуже високих сосон, самітні величезні дуби, переліски струнких ялинок і знову сосни й сосни… Ні будинків, ні полів. Якесь дивне почуття, — він ще не міг сказати, яке саме, — народилося в його душі. Едик штовхнув Андрійка в плече.

— Зараз виходимо! — крикнув. — Не спи!

Андрійко прилип до вікна, намагаючись побачити світло або якісь будинки. Нічого не було, тільки бігли так само невпинно сосни. Поїзд різко загальмував, заскреготало залізо, всі подалися вперед.

— Ну! — Едик схопив рюкзак. — Хлопці, пора!

Поїзд сповільнив хід, і «Мариніка» вибухнула з подвоєною силою. Кавалер чорнявої Кристини проліз у тамбур.

— Виходьте! Я вам допоможу, швидко!

Поїзд зупинився, і Едик уже був унизу. Хлопці кинули йому рюкзак, Войтек і Здіслав теж вистрибнули. Високий блондин схопив Андрійка під руки і передав Едикові.

… Десять освітлених вікон, з яких лунає пісня. Обличчя студентів. Десь далеко свистить кондуктор…

— Швидко, швидко! Всі вийшли?

— До побачення! До побачення! — Веселі пасажири махають руками, хусточками, газетами. — Держіться! Попутного вам вітру!

— Ну, команда, на честь моряків давайте «Опочинського», — кричить блондин.

Поїзд рушає, і з вікон вагона бухає:

«Ой, танцювали б ми, та мала горниця…»

— Щасливої дороги! — кричить Едик і, теж махаючи хустиною, аж біжить за поїздом.

Але поїзд набирає швидкість, перед очима хлопців пролітають вагони, ввічливі, спокійні, темні і заспані. Останній пролітає дуже швидко, миготить червоний ліхтарик.

І раптом стає темно. Обернувшись, Едик вдаряється коліном об якийсь стовпчик. Андрійко простягає вперед руки.

— Войтек! — кричить Здіслав. — Войтек!

— Ну, що трапилося? — бурчить той.

Темно. Тільки один жовтуватий ліхтар горить під дахом якогось будинку, дуже маленького, з закопченими вікнами.

Яскраво світять численні далекі зірки, наче вогники величезного міста, до якого наближається стратосферний літак.

Тихо. Поїзд стукотить, але вже так далеко, що тиша навколо здається ще глибшою.

Хлопці інстинктивно туляться один до одного, торкаючись плечима, і прислухаються. Стукіт поїзда завмирає вдалині.

Раптом абсолютну темряву пронизує крик, начебто десь відчайдушно голосить жінка.

Жоден з хлопців не сміє лякатися, жоден не питає: «Хто це?» Тільки Войтек шепоче:

— Дрімлюга.

Вони не дуже розуміють, що це означає — можна заспокоїтися чи навпаки. Перший опам'ятовується Едик. Він і Войтек рушають вперед. Хлопці трохи звикли до темряви і вже розрізняють два її відтінки: темряву неба і темряву землі.

Мандрівники йдуть до будинку з тим єдиним ліхтарем. Але всі спроби проникнути всередину марні. Крім них, на станції немає жодної живої душі.

Хлопці знову