Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

– А, зараза, що там я. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось, хто при мені не втікає чи не зомліває. Ну добре. Якщо ти стомлений, але поштивий подорожній – запрошую тебе усередину. Якщо ж ти розбійник або ж злодій, застерігаю: дім цей виконує мої накази. Усередині цих стін розпоряджаюся я!

Він підняв волохату лапу. Усі віконниці знову загупали об стіну, а в кам’яному горлі дельфіна щось глухо загурчало.

– Запрошую, – повторило чудовисько.

Ґеральт не ворухнувся, дивлячись на нього допитливо.

– Сам живеш?

– А тебе обходить, із ким я живу? – гнівно відказало страшидло, роззявляючи пащу, а тоді голосно зареготало. – Ага, розумію. Певне, йдеться тобі про те, чи маю я сорок пахолків, так само вродливих, як і я. Не маю. Ну то як, скористаєшся запрошенням, даним від щирого, зараза, серця? Як ні, тоді брама – ондечки, за твоїм задом!

Ґеральт злегка вклонився.

– Запрошення приймаю, – сказав він формально. – Закону гостинності не порушу.

– Мій дім – твій дім, – відповіло страшидло так само формально, хоча й трохи недбало. – Туди, гостю. А коня давай сюди, до криниці.

Особняк і зсередини аж благав про ґрунтовний ремонт, проте було тут у міру чисто й доглянуто. Меблі, напевно, зроблені були добрими ремісниками, навіть якщо це сталося дуже давно. У повітрі висів гострий запах пилу. Було темно.

– Світло! – ревнуло чудовисько, і скіпка, заткнута у залізний держак, одразу вибухнула полум’ям і кіптявою.

– Непогано, – сказав відьмак.

Чудовисько зареготало.

– Й тільки? Бачу, аби чим тебе й справді не здивуєш. Я казав тобі, що дім виконує мої накази. Сюди, прошу. Зважай, сходи круті. Світло!

На сходах чудисько повернуло голову.

– А що то теліпається у тебе на шиї, гостю? Що воно таке?

– Подивися.

Істота взяла медальйон у лапу, піднесла до очей, легенько натягуючи ланцюжок на шиї Ґеральта.

– Недоброзичливий вираз обличчя у того звіра. Що воно таке?

– Цеховий знак.

– Ага, напевне, ти зайнятий виготовленням намордників. Сюди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, повністю порожній, якщо не зважати на великий підсвічник з позеленілої міді, укритої фестонами застиглого воску. На чергову команду чудовиська свічки загорілися, замигтіли, трохи розганяючи темряву.

Одна зі стін кімнати була завішена зброєю – висіли тут композиції із круглих щитів, схрещених протазанів[9], рогатин і ґвізарм[10], важких кончарів[11] і сокир. Половину протилежної стіни займала топка величезного каміну, над яким виднілися шеренги полущених та облізлих портретів. Стіна навпроти входу заповнена була мисливськими трофеями – сохаті лосі й розлогі роги оленів кидали довгі тіні на вишкірені голови вепрів, ведмедів і рисей, на кошлаті та пошарпані крила опудал орлів та шулік. Центральне – й почесне – місце займала побуріла, попсована, із вилізлою тирсою, макітра скельного дракона. Ґеральт підійшов ближче.

– Уполював його мій дідуньо, – сказало страшидло, кидаючи у жерло каміну величезну колоду. – То був, думаю, останній у цій місцевості, який дав себе вполювати. Сідай, госте. Ти, певно, голодний?

– Відмовлятися не стану, господарю.

Чудовисько усілося за стіл, опустило голову, схрестило на череві волохаті лапи, з хвилину щось бурмотіло, крутячи млинок гігантськими палюхами, після чого ревнуло стиха, гепнувши лапою об стіл. Полумиски й тарілки дзенькнули срібно та олов’яно, кришталево задзвонили бокали. Запахло печивом, часником, майораном і мускатним горіхом. Ґеральт не виказав здивування.

– Так, – потерло лапи чудовисько. – Це ж краще за слуг, ні? Пригощайся, гостю. Тут – пулярка, тут шинка з вепра, тут паштет з… Не знаю, з чого. З чогось. Отут – рябчики. Ні, зараза, куріпки. Переплутав закляття. Їж, їж. Це порядне, справжнє їдло, не бійся.

– Не боюся. – Ґеральт розірвав пулярку на дві частини.

– Я й забув, – пирхнуло чудовисько, – що ти не з лякливих. А, скажімо, звати тебе як?

– Ґеральт. А тебе, господарю?

– Нівеллен. Але в цих місцях кличуть мене Виродок або Іклач. І лякають мною дітей. – Чудисько влило собі у горло вміст величезного бокалу, після чого занурило пальчиська у паштет й вигрібло із миски десь із половину заразом.

– Лякають дітей, – повторив Ґеральт із повним ротом. – Напевне, безпідставно?

– Абсолютно. Твоє здоров’я, Ґеральте!

– І твоє, Нівеллене.

– Як тобі вино? Зауважив, що воно з винограду, а не з яблук? Але якщо тобі не смакує, начарую інше.

– Дякую, непогане. Магічні здібності маєш від народження?

– Ні. Тільки з того часу, як оце в мене виросло. Морда, значить. Сам не знаю, звідки то взялося, але дім виконує, що собі захочу. Нічого серйозного, умію начаровувати їдло, питво, одяг, чисту постіль, гарячу воду, мило. Будь-яка баба зуміє те саме й без чарів. Відчиняю і зачиняю вікна й двері. Запалюю вогонь. Нічого серйозного.

– І то – щось. А ту… морду, як ти кажеш, здавна маєш?

– Дванадцять років.

– Як то сталося?

– А тебе воно обходить? Налий собі ще.

– Охоче. Мене воно не обходить, питаю з цікавості.

– Причина зрозуміла й прийнятна, – гучно розсміялося чудовисько. – Але я її не прийму. Ніц тобі до того – і крапка. Утім, щоб хоча б частково заспокоїти твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав раніше. Поглянь, он, там, на портрети. Перший, як дивитися від каміна, то мій татусь. Другий – одна зараза знає хто. А третій – це я. Бачиш?

З-під пилюки й павутиння, з портрету дивився водянистими очима такий собі товстунчик із пухким, смутним і прищавим обличчям. Ґеральт, якому відома була поширена серед портретистів схильність робити компліменти клієнтам, сумно покивав.

– Бачиш? – повторив Нівеллен, вишкіривши ікла.

– Бачу.

– Хто ти такий?

– Не розумію.

– Не розумієш? – Чудовисько підвело голову, баньки в нього загорілися, неначе в кота. – Мій портрет, гостю, висить поза світлом свічок. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, не в цю мить. Людина, аби оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, напевно, мусила б узяти підсвічник. Ти того не зробив. Висновок простий. Але я питаю відверто: ти людина?

Ґеральт не відвів погляду.

– Якщо ти так ставиш питання, – відповів він по хвильці мовчання, – то не до кінця.

– Ага. Хіба це не буде нетактовно, якщо я запитаю, ким ти, в такому разі, є?

– Відьмаком.

– Ага, – повторив Нівеллен за хвилину. – Якщо я добре пам’ятаю, відьмаки в цікавий спосіб заробляють собі на життя. За плату вбивають потвор.

– Ти добре пам’ятаєш.

Знову запала тиша. Вогники свічок пульсували,