Читати книгу - "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

— На жаль, — похмуро киває старший слідчий. — Вам би, Валерію Яковичу, в «Що? Де? Коли?» грати… Виходить, він з жертвами спектаклі розігрував?

— Виходить, що так.

— Гаразд, давайте ще один випадок, «контрольний». Ось вам зовсім вже «екзотика». Трупи трьох молодих чоловіків було знайдено в покинутому приватному будинку. У лівій очній ямці кожного знаходилася стріла від спортивного лука, яка проникла в мозок, що і стало причиною смерті, — Матвій Андрійович, здавалося, дослівно цитував протокол огляду місця злочину. — Трупи були вкрито вовняним покривалом, частково розплетеним.

— Досить. Антоніо Буеро Вальєхо «Вона ткала свої мрії». Сцена повернення Одіссея на Ітаку й убивства женихів.

— Почекайте! Вальєхо — це художник! Або він…

— Художник — Борис Вальєхо. А п'єсу написав Антоніо Буеро Вальєхо.

— Ясно. Іншим разом не стану сперечатися з професіоналом, — несподівано усміхається Качка. — В цілому, можна вважати, картина ясна. Кожен злочин Скомороха — це… гм-м… інсценування п'єси, де у фіналі відбувається вбивство. Спасибі вам велике, Валерію Яковичу. Можу тільки ще раз повторити: шкода, що ми не познайомилися раніше. Це ж треба: маніяк-театрал! Примара в опері! Не дай Боже, повториться — неодмінно до вас звернуся. За консультаціями.

Так і не зрозумів, жартує він чи ні.

— Ось вам моя візитка, про всяк випадок. Щиро сподіваюся, що вона вам, у свою чергу, не знадобиться. Але якщо що, завжди радий.

«Будете у нас на Колимі — заїжджайте…»

Я зробив наперед приречену спробу розплатитися по рахунку, але Матвій Андрійович придушив її в самому зародку. На вулиці ми розпрощалися, і кожен пішов своєю дорогою.

Тоді я щиро думав, що більше не зустрінуся з підполковником, який носить смішне прізвище Качка.

Поворотний круг заїло. Вигородку труснуло, Пашка Качалов — з таким прізвищем він тричі провалювався в театральний! — пішов матом не по тексту. Нарешті стіл і три лавки покотили вправо, звільняючи місце для бійки.

— Мерзотник! Мені ріже плече! — подала репліку Лапочка. Взагалі-то вона не Лапочка, а Ельвіра (якщо по ролі) або Вікторія Сергіївна Черниш (якщо по паспорту), але цю маленьку, пухку, метку травестішку ніхто інакше не звав. Кажуть, були на те підстави. Не знаю, не перевіряв. Хоча одного разу хотілося. Все життя граючи Гаврошей, Трубачів-на-площі, Юних Барабанщиків та інших Малюків-при-Карлсонах, наша Лапочка миттям-катанням примудрилася прорватися в «Останню жінку сеньйора Хуана». Цією самою Ельвірою, дружинонькою знаменитого серцеїда.

Гарна роль.

Виграшна, якщо подати розумно.

От як зараз: прив'язана до камінних грат, вона приспускає сукню з лівого плечка, прогинається, виразно позначивши бюст… І трохи хрипоти в хлоп'ячий голос. Які наші роки?!

— Спокійно, сеньйоро, — Пашка закінчив матюкатися, завершивши пасаж віртуозним зигзагом. Нагнувся. Перевірив вузли, мимохідь чмокнувши Лапочку в плече.

Люблю, коли режисер спить на прогоні. Чи це така задумка?

— Спокійно. Зараз повернуться хлопці, і йдіть собі під три чорти.

Я нудьгував у п'ятому ряду, чекаючи кінця репетиції. Робота у мене сьогодні була — не бий лежачого. І власне до місцевого «репету» не мала ніякого відношення. Зараз хлопці повернуться, крутнуть фінал, я побалакаю з ними за життя хвилин п'ять, і почну бродити по порожній сцені. З розумним виразом обличчя. За ті бабки, які мені пообіцяв Арнольдич, обличчя саме робиться розумним.

Як у шимпанзе в зоопарку.

У Арнольдича зривалося шоу зірки місцевого значення. Зірка виблискувала «під фанеру», основне навантаження тягнув палкий кордебалет, гей-манси-перформанси, трудяга-освітлювач і спец-прибамбаси — а перед самим приїздом з'ясувалося, що частина вищезгаданих прибамбасів на нашій сцені не котить. Геї котять, манси танцюють, а «римські свічки» — ніяк. Кордебалет з ніжками — так, а «чортове колесо» — нізащо. Ще зал підпалять. Зірка блякла на очах, пролітаючи на голій «фанері» і млявій сексапільності. «Рятуй, Валерчику! — Арнольдич став схожим на верблюда без горба й надії на оазис. — У тебе золоте серце!» Я погодився. Що так, то так. «Пошуруй там, Валерчику! Ось розкладочка, поглянь. Висячки підкреслені, якщо знак питання, значить, наплювати й обійтися! Рятуй, родимцю!»

Далі ми близько години сперечалися: за яку суму я врятую зірку? Це було моє Бородіно і Ватерлоо Арнольдича. Або навпаки. Я тричі нагадував старому, що родимець не рятує, а хапає. Старий упирався, погрожуючи валідолом. Залізний старий. Чавунний.

Але бабки я вигриз зубами.

За кулісами лунав тупіт і дзвін. Поворотний круг сіпнувся в судомі. Спотикаючись і безглуздо розмахуючи гнутими шпагами, перед очі з'явилися Дон Хуан з ворожими до сеньйора мачо. Звукооператор проспав, але виправився: колонки невлад злетіли джазово-тривожним «Аранхуесом», але після короткої прелюдії біг-бенд Девіда Метью вирівняв темп, розкрутивши «Spain» Коріа. Ударник, свінг, голки синкоп… У мене є цей диск, ще вініловий. Люблю. На тлі музики актори з їх колупальниками нагадували бліду спірохету.

— Стоп! Стоп! Звук із початку!

Вже без круга, на власних ніжках, народ вибрідав до вихідних позицій. Знову пролунав «Аранхуес», Дон Хуан задихаючись розпочав бійку. «Гнилий Жан-Марізм», як сміявся мій викладач сцен-руху. Адже це кульмінація. Це, вважайте, фінал. Провалять п'єсу, і весь їм МХАТ. Спостерігаючи за неподобством, я раптом виразно уявив собі кіно. Ні, краще вже реальність. Нижній зал готелю. Пахне кислятиною з підвалів і горілою печенею. До камінних грат намертво прикручені дві жінки: молоденька служниця, готова здохнути за старого сеньйора, чий язик гостріший за шпагу, а шпага швидша за блискавку — і дружина зазначеного сеньйора, яка втомилася, мандруючи за блудним чоловіком дорогами Іспанії, аби любити чи убити. Бій одного з трьома. А біля грат стоїть безликий спостерігач, готовий будь-якої хвилини перерізати жінкам горлянки.

Скрип мостин.

Важке дихання — криків немає, на крик потрібні сили. Сил шкода.

І над життям-смертю, з психованого майбутнього літаків і «Макдональдсів», золотою спіраллю захлинається