Читати книгу - "Мертва голова"

Скінчивши, Джон був надзвичайно задоволений своєю роботою, хоча йому довелося немало поморочитись: густе, зваляне, мов повсть, брудне волосся старика важко було різати невеличкими ножицями. — Чудово! Я піду до табору, візьму запасну палатку і пошию нашому старому костюм. До того ж нам треба його якось охрестити. Адже він людина, вчений, професор. Коротко це буде «Фесор». Фесор — хороше прізвище.

Коли Сабатьє переклав старикові пропозицію Джона, той охоче погодився.

— Фесор — Це добре. Я буду Фесор.

З того часу за ним закріпилось це ім’я.

Костюм незабаром пошили. Правда, він нагадував похоронний саван, але зате був просторий, бо Фесор звик до зручної, легкої звірячої шкури.

— Ну, що ви ще хочете з ним зробити? — усміхаючись, спитав Сабатьє, бачачи, що Джон критично оглядає свого помолоділого клієнта.

— Підгодувати, — відповів Джон. — Дуже вже він худий.

— Чим ви харчувалися? — спитав Сабатьє Фесора.

— Зерна, ягоди, пташині яйця, комахи, — відповів Фесор.

— Ну, зрозуміло, — сказав Джон, почувши відповідь. — Не дивно, що він худий, мов комар у засуху.

І вони почали годувати старика чим могли з своїх запасів і тим, що добували полюванням.

Якось Джон, пристрасний рибалка, вирішив наловити Фесору риби, глушачи її. Він узяв пляшку з-під віскі, влив у неї на чверть вуглецю, який був у нього в запасі, і кинув у воду. Пляшка вибухнула, оглушивши рибу навкруги. Всі, в тому числі й Фесор, почали спішно виловлювати рибу, що спливала на поверхню, і старанно промивати її, щоб отрута не проникла всередину.

— Я знаю простіший спосіб ловити рибу, не боячись струїтися нею, — сказав Фесор. — Он у тій частині лісу росте паразитична рослина, якою можна п’янити рибу.

— Отже, ви й рибою харчувались? — спитав Сабатьє.

— Давно, — відповів Фесор. — Рослина — дуже високо, а в мене нема часу лазити по деревах, якщо можна харчуватись ягодами на ходу.

Джон дуже зацікавився цією рослиною, про яку ніколи й не чув, і вирішив зараз же піти по неї.

Фесор показував їм шлях. Він ішов по лісу, мов по музєю, в якому добро знав кожен експонат. Час від часу він звертався до якихось зарубок, зроблених на деревах. На запитальний погляд Джона відповів:

— Я обходив ліс у всіх напрямках від халупи, і скрізь через кожні п’ятдесят-шістдесят метрів у мене зроблені на деревах позначки, які показують шлях.

Фесор завів своїх супутників у такі нетрі, що вони насилу продиралися.

— Он там, угорі, бачите — виткі рослини з білими квітками. Це й є мої риболовні снасті.

Навіть Джон, спритний, наче мавпа, ледве виліз на вершину дерева, обплутаного ліанами.

Він кинув кілька гілок з білими квітками, такими і пахучими, що аж у голові паморочилось. Злазячи, він і побачив на кошлатому стовбурі дерева розкішну білу орхідею і зірвав її.

— Я не знав, що ви так любите квіти! — сказав Сабатьє, поглядаючи на Джона.

Але Джон замість відповіді одчайдушно скрикнув, клубком скотився з дерева і, не перестаючи кричати, застрибав по траві, хапаючись за обличчя й руки.

Сабатьє вирішив, що його вкусила гадюка. Але Фесор підбіг до Джона й почав скидати з його рук і обличчя маленьких білих мурашок. Сабатьє теж приєднався до Фесора, і вони втрьох швидко змели з Джона мурашок. Кілька цих отруйних комах упало на руку Сабатьє, і він зрозумів, чому Джон так несамовито кричав. Біль від укусів мурашок був такий нестерпний, наче тіло кололи розжареними голками. Коли, нарешті, з Джона струсили комах, Сабатьє підійшов до орхідеї і побачив, що всередині вся квітка всіяна білими мурашками.

— Ці злі інсекти (комахи), — сказав Фесор, — можуть з’їсти живу людину. Раз вони напали на мене. Я врятувався тільки тому, що кинувся в воду, у воді вони ще довго кусали мене, доки їх не змило.

Все тіло Джона пекло, наче він прийняв ванну з червоним кайєнським перцем. Однак він поривався ще ловити рибу.

— Мені треба покупатися в річці, інакше я згорю у власній шкірі! — запевняв бідолаха.

Улов був вдалий. Рослина Фесора діяла чудово. Незважаючи на те, що вода була проточна, хоча й з повільною течією, наркотичний сік рослини настільки одурманив рибу, що вся поверхня річки вкрилася нею. Але мало цього — Джону пощастило спіймати в річці тварину з породи алігаторів — водяну ящірку, на вигляд безневинну, але таку кровожерливу, наче справжній кайман.

— Що ви робитимете з цією ящіркою? — запитав Сабатьє.

Але Джон тільки таємниче моргнув.

Цього дня обід вийшов на славу. Наварили й нажарили риби.

На закуску Джон вирізав найсмачнішу частину — хвіст чудовиська, потім вийняв з тіла яйця, якими воно було наповнене. Печені яйця ящірки дуже припали до смаку Фесору, він признався, що не знав про цю смачну страву. Для Джона, очевидно, була дуже приємна така похвала.

Наприкінці обіду трапилась невеличка неприємність: виявилося, що в сахарниці майже немає цукру.

Фесор відразу ж запропонував повести гостей до столітнього дерева, де водилися медоносні мухи.

— Це недалеко, — сказав він, — і ви побачите, що там легко можна зробити запас цукру. Я вивчав життя цих мух і знаю, як зібрати мед, не зачепивши їх: засувку я завжди залишаю зверху дупла, а мед вигрібаю з-під мух. Мед цих мух смачніший, ніж бджолиний, а віск — білий-білий. Мухи довше, ніж бджоли, виготовляють віск; тому я завжди повертаю віск після того, кк саморобною центрифугою викачаю з нього мед.

Через півгодини маленьке товариство вже сиділо за чаєм, ласуючи надзвичайно смачним і ароматним мушиним медом.