Читати книгу - "Чорний вовк"

На секунду раніше — і вони б розминулися. На секунду пізніше — теж розминулися б. (Тоді вона стояла коло мене, дивилась на братів і раптом сухо промовила: «Цей Едвард здатний на більше. Якби тільки я захотіла»). «А втім, чого це я взагалі про неї думаю, — сказав собі з гіркотою, — я ж був тільки її служником».

Він сидів на звичайній вокзальній лаві, на якій були вирізані чиїсь ініціали, слова. Лава була дуже буденна. І хоч би як розкішно був прикрашений вокзал, все одно ці лави нагадують, що сьогодні будень, — сідай, чоловіче, спи і чекай свого поїзда.

І все ж навіть на таких буденних, порізаних ножем лавах народжуються зовсім небуденні думки і спогади.

Люди йшли з поїзда і до поїзда, спотикаючись об його простягнуті ноги. «Все це ні до чого, — думав він. — Якщо навіть приїде хто-небудь з колишніх співробітників, поговоримо про те, про се, про давні часи. Але все одно я ні з ким не хочу говорити про Інгу. А вона не прийде».

Він згадував номер Бонеллі. Згадувати про це. було приємно. Буденність раптом зникла. Неприємний був кінець цієї згадки.

Коли б розминулися руки, нічого б не сталося, якби це був звичайний атракціон «літаючих дияволів», бо внизу під ними була сітка.

Але брати Бонеллі працювали без сітки.

Ви сидите внизу в цирку Мокка біля столика, попиває те легеньке вино, а над вашою головою літає смерть.

Частка секунди, в яку ці руки не зустрінуться, означає смерть.

Бонеллі не були братами. Другий Бонеллі розбився, роблячи подвійне зворотне сальто в «Палас Португаль», а третій застрелився через якусь дурну історійку з креолкою. Залишився Едвард Бонеллі і його приятель Аветті, а між ними непомітно, але твердо стала Інга. (Я нічого про це не знав. Вірніше, я нічого не хотів про це знати. Я був звичайним служителем, але дужчого від мене хлопця в цирку не було. Я знав, коли приходили такі хвилини, в які Інга жадала тільки грубої сили, вона знаходила її в мене).

— Олівій Бонеллі вмів робити потрійне сальто! — сказала якось Інга, холодно подивившись на обох Бонеллі. Вона знала, що обидва закохані в неї.

Можливо, що ця історія про потрійне сальто і правдива. Було це сто років тому в цирку «Романія» — і з того часу всі, хто тримав у руках трапецію, говорили про це. Але ж відтоді ніхто не міг цього зробити.

Потрійне сальто стало фантомом. У Марселі де Вільє розбився лише тому, що вірив — він зможе його зробити. В Овієксі на ньому скрутив собі в’язи Вільям Шорт, а в Новій Каледонії поламав руки і ноги Бавней.

Інга усміхалася. (І тільки я знав, що означає цей усміх).

— Зробиш потрійне сальто? Може, ти, Аветті? Чи ти, Едварде? Мужчина, який його зробить, — справжній мужчина. Летіти в повітрі, мов ягуар, крутитися з диявольською швидкістю не знати як, коли і чому, а все ж у тисячну частку секунди схопити сильні пальці партнера й удержатись!

Того вечора у Мокка був аншлаг. Бонеллі роблять потрійне сальто! Внизу стояв Сатте, менаджер з Веракруц, який прилетів сюди літаком, Савіні з Флоренції і Ог-Гіто.

З одного боку в тіні під куполом стояв Аветті. Прожектори були націлені на Едварда. Едвард дивився вниз, на Інгу, яка стояла біля мене, вчепившись у моє плече довгими гострими нігтями.

Публіка, що дивилася вгору, бачила тільки Едварда.

І між тою публікою внизу, закусками і винами на столах і тими двома гімнастами в повітрі не було нічого.

Едвард ще раз набрав повітря.

Публіка внизу затамувала подих. Товстий Савіні підвівся і, хвилюючись, зламав сигару. Розгойдуючись, Едвард двічі пролетів над залом, взяв могутній розгін і за третім разом відпустив трапецію.

— Один… два… три…

Якась частка секунди. (Я стояв внизу і все добре бачив. Коли людина багато років працює в цирку, вона помічає кожну дрібницю).

Мить. Аветті відчув повітряну хвилю і дотик пальців. Досить було на один міліметр податись вперед і стиснути руку. Він її не стис.

Едвард полетів униз, ударився об мармуровий карниз і впав між столиками.

Скоро після того Інга залишила цирк. Її бачили в Берліні з високопоставленими офіцерами. І я був певен, що вже ніколи більше не побачу її.

Чоловік сидів, зчепивши руки. Потім повернув їх долонями назовні — пролунав сухий хрускіт.

Чоловік згадував біль і тугу, які так довго переслідували його і були такі нестерпні. Тоді пив більше, ніж звичайно. Це допомагало, та коли ставав знову тверезий, охоплювала ще більша туга.

Тепер давня рана відкрилася — досить було того безглуздого листа з районного комітету, який міг послати хто завгодно з його колишніх знайомих. Він тільки ніяк не міг зрозуміти, чому саме з районного комітету.

Помалу підвів очі.

Люди проходили повз нього, не звертаючи ніякої уваги. Він скидався на втомленого селянина, що з нагоди свята надів чорний костюм. Неподалік зупинилась якась дівчина, уважно огляділася на всі боки і, коли впевнилась, що ніхто на неї не дивиться, поправила панчоху.

Тоді він усвідомив, як давно не бачив жінки. І що самота, на яку він прирік себе, просто страшна.

Хотів стерти з чола піт, та рука його раптом зупинилася.

Він зразу не впізнав Інги, бо вона була в окулярах. І постаріла на обличчі, хоч, звичайно, старалася, щоб це не дуже було помітно. Лише тіло її було так само гнучке і пружне, як кілька років тому.

Вона пройшла повз нього, потім трохи стишила ходу і почекала, поки він опинився у неї за спиною. Не повернулася, тільки промовила:

— Іди