Читати книгу - "Чорний вовк"

чув її. «Ач який ти гордий! — кинула вона з презирством. — Наші пси набагато красивіші і сильніші, ніж у вас. — І швиденько розповіла йому про всі прекрасні якості наших псів. — Вони б з тебе зняли шкуру, якби ти наважився сюди посунутись. Ти навіть не уявляєш, що б зробив з тобою Принц!» «Принц!» — загарчав він зневажливо.

Прикордонник озирнувся.

— Was ist den los?[4] — спитав він. «Звичайно, Принц!» — відповіла Ліза ображено. І подивилася на Вовка з такою злістю, на яку тільки була здатна.

Та він, здавалося, взагалі не сприймав її мови серйозно. Вишкірив зуби на звуках «Принц», але не так злісно, як Ліза.

І все ж Ліза злякалася. За своє дворічне життя бачила вона багато вишкірених зубів, пащ, роззявлених так широко, що над білими іклами червоніли вологі ясна, але таких страшних зубів ще не зустрічала.

Та страх недовго сковував її мужнє серце. «А ти страшний!..» — мовила з повагою.

Не озвався. Тільки зуби світились, і в них одбивалися іскри від тисячі свічок, запалених червоним призахідним сонцем. «Я прийду!» — загарчав пес. «Неодмінно! — відповіла Ліза. Ображено відвернула погляд і підвела голову. — Я не дозволю жартувати зі мною, чужинцю! Нахаба, дозволяє собі сказати, що прийде!»

Ліза встигла підскочити до ноги свого хазяїна, перш ніж він натягнув поводок. І затрусила головою, удаючи, ніби їй у вухо влетів комар. При швидкому русі її вуха билися об морду.

— Ну, ну! — засміявся провідник. Йому було шкода її. — Я розумію, — прошепотів він, — це чудовий пес, але нічого не поробиш. Ти ж знаєш.

Провідник зупинився. По цей бік кордону, у вереску, лежав убитий дикий кабан. Прибіг з того боку і наразився на браконьєра, якогось лісоруба. І загинув. Звичайно, на заставі про нього знали — тут браконьєрів не терплять. Ось-ось по нього приїдуть.

От буде радий «пампушка» Штенцл, який може за один раз з’їсти шістдесят кнедликів і дві порції свинини.

Від самого полудня було тихо. Тут іще пахло щетиною.

Ліза пирхнула.

— От бачиш, дівчино.

Провідникові було шкода кабана, але що зробиш? Він напише різкий рапорт. Ненавидить людей, які ні за що ні про що стріляють у кожну живу істоту. «Ця тварина не розуміє нічого», — думав він. Пригадалися закони природи, які зубрив на шкільній лаві. Адже бути провідником на кордоні — це значить не просто любити свою собаку, а знати також усе про породи, фізіологічні основи виховання, типи собак з погляду вищої нервової діяльності, про те, — які реакції у них переважають, про хвороби собак, — це значить ночами просиджувати над підручниками. «Кабан не вміє думати, — філософствував провідник, — і тому біжить просто на людину. А ти ж, — він з докором глянув униз, на Лізу, яка щулила ліве вухо, скептично повторюючи в голові його слова, хоч їх і не розуміла, — ти ж умієш думати. Я дуже поважаю Павлова, але ж він не знав тебе. Ти вмієш думати і так по-дурному не пішла б на озброєну людину, бо знаєш, що вона може зробити».

Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.

Він здивовано подивився на неї.

— Чого тобі?

Не знав, що вона відповіла йому: «Твоя правда. Кордон є кордон». І додала: «А навіщо ви, люди, граєтесь у ці кордони?»

— Схоже, що ти лаєш мене?

Для високого мислення мозок її був не досить розвинений. Навіть якщо і змогла вона відповісти на своє запитання — хай неясно, дуже-дуже неясно.

Вона позіхнула: «Я тільки не розумію, що ви, люди, маєте один проти одного. У нас, собак, можна б дуже просто обійтися без цих кордонів. Про мене, якщо він такий красень — хай був би чи звідси, чи звідти — однаково. А цей, правду кажучи, страшенно мені подобається».

— Ти щось сказала? — спитав провідник. Але він уже не думав про неї. В голові у нього була Єва.

3

Великий, кремезний чоловік сидів на будейовицькому вокзалі вже добру годину. Він мав приїхати сюди о десятій, та автобус з Каплиць прибув, коли ще й дев’яти не було.

Чоловік сидів і потирав свої великі руки. На його обличчі не помітно було збудження, але руки зраджували. І хоч як повільно і натужно працював мозок, все ж чоловік розумів — неможливо, щоб це була Інга.

Інга в той час… ну, добре. Вона була засліплена його фізичною силою. І думала, що в тому, як він кинувся в клітку на Брута, була відвага. Тільки він знав, що ніяка то не відвага. Просто він довгі роки ходив коло хижаків, і коли входив у клітку, не бачив у тому ніякої небезпеки. Навпаки, кожний їхній підступний рух дратував його так, що він лупцював їх першою-ліпшою річчю, яка траплялася під руку.

Він ніколи не сподівався на прихильність Інги, та через кілька ночей вона дозволяла йому все. А вже потім лишила його при собі як служника, а при потребі — як охоронця.

Тепер він сидів на лаві, стискав руки в кулаки і розтуляв їх. У святковому костюмі він скидався на селянина, що приїхав на весілля.

І знову перед його очима був цирк. Той випадок з Едвардом Бонеллі.

Подвійне сальто на трапеції під куполом — це складний номер. Ви бачите два тіла, одне з них висить головою вниз, а друге, пружне, як у пантери, розгойдується на трапеції над вашою головою — раз, в один бік, два — в другий, три — знову назад, а потім вибирає слушну мить, одриває руки од трапеції, притискає коліна до