Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Прикмети старшого й пароль були відомі майорові з радіограми Українського штабу партизанського руху. Проте уточнив:

— Хто командир групи?

— Я, — мовив той же десантник. — А ви хто такі?

— Командир партизанського загону майор Величко. Це мої люди, — вказав на партизанів і зажадав од Морч ського: — Пред’явіть документи!

Той неквапливо розстебнув комбінезон, кітель, потім фінкою відпоров підшивку, дістав клаптик білого шовку й подав його майорові.

«Посвідчення

Пред’явник цього підполковник Морський Михайло Петрович є начальником чекістсько-диверсійної групи. Прохання до всіх командирів партизанських з’єднань і загонів та частин Червоної Армії надавати тов. Морському всіляку допомогу у виконанні покладених на нього завдань».

— З щасливим прибуттям, дорогі співвітчизники! — посміхнувся Величко.

Лише після цього очікувані гості в супроводі бійців рушили на базу керованого Величком партизанського загону.

…Генерал приїхав на роботу раніше, ніж звичайно. Запитав про групу Морського й посмутнів: звісток ще не було. Підійшов до стіни, розсунув білу штору, яка закривала карту, відшукав район висадки, задумався: «Чому мовчить Морський? У нього ж дві рації!»

Генерал відчинив вікно, увімкнув приймача. Кабінет сповнила музика з опери Берджиха Сметани «Продана наречена». Потім передавали для дітей казки Пушкіна.

Годинник відлічував хвилини. Місто вже прокинулось і гомоніло за вікном, коли з’явився полковник Сидоров і доповів:

— Радіограма від «кореспондента 1043»!..

Генерал узяв простягнутий аркуш паперу, прочитав уголос текст:

— «Приземлились в районі Святого Мартіна. Починаємо виконувати завдання…»

Знову наблизився до карти й очі сяйнули радістю.

Штандартенфюрер Пайчер, як завжди, вранці ознайомлювався з таємними повідомленнями, що надходили до його відомства. Аркуші шифровок з грифом «Цілком таємно» були невтішні. Сповіщалось про нову партію вантажів, доставлених радянськими літаками на аеродром повстанців у Словаччині неподалік Банської Бистриці. «Божевілля! — хитнув головою шеф управління. — Там відкрито орудують партизани, приземляються десантно-диверсійні групи. Бунт набирає загрозливих масштабів, погіршується стратегічна обстановка в Центральній Європі, усе йде шкереберть, а місцеві власті на чолі з поліцією безпеки і СД не вживають заходів».

Погляд штандартенфюрера зупинився на матеріалі розширеного засідання, на якому Карол Шмідке й підполковник Ференчик доповідали у повстанському центрі результати поїздки в СРСР. Пайчер розумів: з боку Радянського Союзу допомога словакам буде, й вони, сподіваючись на це, відстоюватимуть захоплену територію. Але хвиля піднесення, яку викликало в населення повідомлення делегації Словацької національної ради, ще більше дратувало керівника одного із шпигунських центрів рейху.

І ще одна новина кинула абверівця в жар: частини Червоної Армії з боями просувалися в напрямку Дуклінського перевалу, намагаючись вийти в Словаччину, щоб з’єднатися з повстанцями.

Пайчер потер долонею лоба, нервово засовався в кріслі. Потім надрізав кінчик сигари, припалив і взяв новий аркуш. Із Словаччини повідомляли:

«5.09 1944 — Висаджено в повітря ешелон з танками на залізниці в районі села Красне».

«8.09 — в Банській Бистриці обеззброєно загін словацької жандармерії. Захоплено склад зброї».

10.09 — Безслідно зникли офіцери штабу 17-ї дивізії СС Гергард Майєр та Роберт Безіц, а з ними — таємні накази».

«11.09 — Висаджено в повітря міст через річку Ваг в районі Жиліна, по якому одночасно проходили два ешелони з боєприпасами»…

Пайчер читав і хвилювався: «Знову буде неприємна розмова з генералом Лахузеном». Адже у повідомленнях ішлося не лише про диверсії. Його як розвідника й контррозвідника особливо непокоїло те, що в Словаччині почали безслідно зникати офіцери штабів і таємні документи. «Це справа рук не звичайних диверсантів, а, найвірогідніше, радянської розвідки, — дійшов висновку начальник управління. — Можливо, керує розвідувальною мережею в Словаччині хтось з партизанських ватажків».

Задзвонив телефон.

— Гер штандартенфюрер, машину подано! — пролунало в трубці.

— Поверніть її в гараж, — сердито буркнув Пайчер. — Я не поїду обідати.

Під вечір начальник управління викликав до себе одного з керівників «Зондерштабу-Р» фон Рейхенау-Смисловського. Ці два вовки допізна гризлися, не виходячи з кабінету.

Наступного дня Пайчер засів за план операції під кодовою назвою «Дим». Невдовзі про сплановані заходи він доповів своєму шефу Лахузену, а той — особисто рейхсфюреру Гіммлеру. План було схвалено. Відповідальність за операцію Гіммлер поклав безпосередньо на генерала Лахузена як керівника «абверу-2».

…В ту ранню годину, коли «опель-адмірал», розсікаючи фарами сіру імлу, вирушив у напрямку аеропорту Темпельгоф, вулиці Берліна були ще порожні.

Погода псувалася. Пронизливий північний вітер ставав дедалі вологішим, і пасажири «опеля» — генерал Лахузен і троє офіцерів — з тривогою поглядали в небо. Та в літаку, вони заспокоїлись. Незабаром «Юнкерс-52» без перешкод піднявся в повітря і взяв курс на Словаччину.

В м’якому кріслі поряд з генералом сидів обер-лейтенант Рауль Шлезінгер — особистий уповноважений шефа управління «Зондерштабу-Р» штандартенфюрера СС Пайчера.

Нудно спливав час. Молодий офіцер розгорнув газету, та раптом, відчувши на собі погляд Лахузена, акуратно згорнув її і заховав у портфель. Повернувся обличчям до генерала.

— Своїм пишним темним волоссям ви схожі на тірольця, — не без заздрості зауважив Лахузен.

— Я народився на острові Рюген, — мовив Шлезінгер і, оцінивши доброзичливість генерала, додав жартома: — Мій батько був володарем Балтійського моря.

Лахузен примружив очі й посміхнувся, заохочуючи підлеглого до розмови.

— Невдовзі ми перебралися в Гамбург, — вів далі офіцер. — Але в цьому місті разом прожили недовго: батько нас покинув, і я з матір’ю опинився аж у Судетах. Виріс у містечку Хеб. Після смерті батька я став спадкоємцем рибного промислу й заводу в Штральзунде. Згодом продав спадщину й переїхав до Берліна. Про це не шкодую, бо робота в абвері стала моїм справжнім покликанням…

Далі розмова перейшла на