Читати книгу - "Руді Вовки"

«Полювання закінчено. Всі збирайтесь до гурту. На вас чекає добра пожива».

Тільки закінчивши з цим, Голомозий та Око сідають до кола. Точиться весела розмова. Події, що оце відбулися, надто яскраві й захоплюючі. Скільки переживань, влучних ударів, небезпечних становищ!

Однак все обійшлося гаразд. Руді Вовки належно приготувались до полювання. Суворо й уважно додержано всіх звичаїв Долини. З непохитною енергією зібрано, зосереджено всі сили роду, і він виявив себе усіма сторонами міцним, мудрим народом.

Радісна звістка уже долетіла до табору. Навіть не напружуючи слуху, Голомозий чує, як скавулять і брешуть порозв’язувані, раді волі, чотириногі вовки. Ще небагато часу, і вони всі примчать сюди.

Середина дня. Небо зовсім ясне, блакитне. Розжевріле, повне сили сонце пливе над землею. Який краєвид, яка несказанна краса! Вся земля, скільки видно — в зелені. Ось, мов ясноквітий килим, — Великий Луг. Він увесь тремтить від водяних випарів і весь бринить музикою крилець незчисленних хмар мошки й комарів. Але, крім комарів, тут уже не видно більше нікого. Хіба що вряди-годи зачорніє потужною спиною носоріг або виставить голову з води якийсь самотній олень.

За лугом широко плине Велика Ріка. По берегах її громадяться скелі, темніють турячими хребтами купи осокорів, спускаються в хвилі своїм довголистим гіллям верби, руняться кущі, біліють срібно-розпеченими смугами прибережні піски, зноситься вгору потужна грабина. А далі за річкою, між перекатами високих горбів, кучерявиться Оленяча Долина.

Смуга відкритої землі чергується з кущуватими заростями чагарників. Де кінчаються кущі, враз підносяться могутні масиви лісу.

Ліс пнеться вище, на горби. Дуб сперечається з буком. Між ними ховаються білокора береза, міцні стовбури груш, а де їм несила подолати піски, там сиво-зеленою стіною зводиться сосновий бір. Гойдані вітром сосни крешуть одна об одну, дзвонять особливим шумом, переповненим пахощами живиці.

Долиною між двома горбами важко йде старий тур. Могутні роги гостро протинають повітря, шия туго нап’ята. Він наївся і йде до води. Іде самовпевнено, не хапаючись. Хай хто спробує напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто звивається, спускається вниз.

Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звертає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям Оленячої Долини нема чого сваритись за неї.

Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий тупіт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, молодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги, проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул. І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хвилину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоряються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній. Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє зайченят, ще безсилих втікати, і прийшов напитись після обіду. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.

Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п’є, роблячи вигляд, що зовсім не помічає свого кривавого ворога і раптом робить скок.

Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі.

На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак, чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі?

Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає в кущі.

— Куди? — грізно враз виривається клекотом із горлянки мами. — Назад!

Звіря невдоволено зупиняється, палахкотючими оченятами дивиться на хащі, але згодом слухняно повертається до матері. Воно ще таке мале, головате, кривоноге, тулуб товстий.

Для нього ще небезпечні самостійні мандрівки. Непосидько вже біля Вайла.

— Та розтруси трошки свої ліньки. Ну, ось. Так! Так!

Непосидько розкриває пащу, ловить Вайла за в’язи. Але бач, — хоч він і Вайло, а диви, як спритно звівсь на лапки, обхопив Непосидька за плечі, та й покотились разом під ноги мамі. Вона байдуже переступає через рудий багатоногий клубок і йде до води. Їй — спокій і воля. Ніде ні шелесне, ні писне. Хіба що пролетить яка пташка або зашарудить піском полоз-вужак.

Довго і з смаком Великий Кіт злизує воду, бо куди йому поспішати? Вже, напевне, не сполохає його ніякий звір і, напевне, ніхто не відважиться порушити його спокій своєю невчасною появою. Напившись, звір виходить на сухе і лягає, витягши вперед лапи. Так приємно полежати, відпочити. Лапи напружуються, і, граючись ними, Великий Кіт випускає пазури і, так само граючись, всаджує їх у м’який ґрунт.