Читати книгу - "Палата №6"

як людина делікатна, говорив не просто, а натяками, розказуючи то про одного батальйонного командира, чудову людину, то про полкового священика, гарного хлопця, які иили й захворіли, але, покинувши пити, зовсім видужали. Два-три рази приходив до Андрія Юхимовича колега Хоботов; він теж радив покинути спиртні напої і без будь-.як'ого видимого приводу рекомендував пити бромистий калій.

У серпні Андрій Юхимович одержав від міського голови листа з проханням завітати в дуже важливій справі. Прийшовши в призначений час до управи, Андрій Юхимович застав там військового начальника, штатного доглядача повітової школи, члрна управи, Хоботова і ще якогось повного білявого пана, якого рекомендували йому як лікаря. Цей лікар, з польським, важким для. вимови прізвищем, жив за тридцять верст від міста, на кінському заводі, і був тепер у місті проїздом.

— Тут заявочна з в&шої галузі,— звернувся член управи до Андрія Юхимовича після того, як усі привітались і сіли за стіл.— Ось Євгеній Федорович кажуть, що аптеці тіснувато в головному корпусі й що її треба б перевести в один із флігелів. Воно, звісно, це нічого, перевести можна, але головна причина — флігель ремонту захоче.

— Так, без ремонту не обійтися,— сказав Андрій Юхимович, подумавши.— Якщо, наприклад, флігель на розі пристосувати під аптеку, то на це, вважаю, потрібно буде мінімум карбованців з п'ятсот. Витрата непродуктивна.

Трохи помовчали.

— Я вже мав честь доповідати років з десять тому,— говорив далі Андрій Юхимович тихим голосом,— що ця лікарня в її теперішньому вигляді є для міста розкішшю не по коштах. Будували її в сорокових роках, але ж тоді були не ті кошти. Місто надто багато витрачає на непотрібні будівлі й зайві посади. Я думаю, на ці кошти можна було б, при інших порядках, утримувати дві зразкові лікарні.

— Так от і давайте заводити інші порядки! — жваво сказав член управи.

— Я вже мав честь доповідати: передайте медичну частину до відання земства.

— Так, передавайте земству гроші, а воно вкраде,— за^ сміявся білявий лікар.

— Це як водиться,— погодився член управи і теж засміявся.

Андрій Юхимович мляво й невиразно подивився на білявого лікаря і сказав:

— Треба бути справедливим.

Знову помовчали. Подали чай. Військовий начальник, чомусь дуже збентежений, торкнувся через стіл руки Андрія Юхимовича і сказав:

— Зовсім ви нас забули, докторе. А втім, ви монах: в карти не граєте, жінок не любите. Нудно вам з нашим братом.

Всі заговорили про те, як нудно порядній людині жити в цьому місті. Ні театру, ні музики, а на останньому танцювальному вечорі в клубі було близько двадцяти дам і тільки два кавалери. Молодь не танцює, а весь час товпиться біля буфету або грає в карти. Андрій Юхимович повільно й тихо, ні на кого не дивлячись, став говорити про те, як жаль, як глибоко жаль, що городяни витрачають свою життєву енергію, своє серце і розум на карти і плітки, а не вміють і не хочуть проводити час у цікавій розмові і в читанні, не хочуть користуватися насолодами, що дає розум. Тільки розум цікавий і вартий уваги, а все інше дріб'язкове й низьке. Хоботов уважно слухав свого колегу й раптом спитав:

— Андрію Юхимовичу, яке сьогодні число?

Діставши відповідь, він і білявий лікар тоном екзаменаторів, що почувають свою невмілість, стали питати в Андрія Юхимовича, який сьогодні день, скільки днів у році і чи правда, що в палаті № 6 живе визначний пророк.

У відповідь на останнє запитання Андрій Юхимович почервонів і сказав:

— Так, це хвора, але цікава молода людина. Більше йому не ставили ніяких запитань.

Коли він у прихожій надівав пальто, військовий начальник поклав йому руку на плече і сказав, зітхаючи:

— Нам, старим, на відпочинок пора!

Вийшовши з управи, Андрій Юхимович зрозумів, що це була комісія, призначена для дослідження його розумових здібностей. Він пригадав запитання, які ставили йому, почервонів, і чомусь тепер уперше в житті йому стало до болю жаль медицину.

"Боже мій,— думав він, згадуючи, як лікарі тільки що досліджували його,— адже вони так недавно слухали психіатрію, складали екзамен,— звідки ж це цілковите неуцтво? Вони й тями не мають про психіатрію-!"

І вперше у житті він відчув себе ображеним і розгніваним.

Того ж дня увечері був у нього Михайло Авер'янович. Не вітаючись, поштмейстер підійпюв до нього, взяв його за обидві руки і сказав схвильованим голосом:

— Дорогий мій, друже мій, доведіть мені, що ви вірите в мою щиру прихильність і вважаєте мене своїм другом... Друже мій! — І, не даючи говорити Андрієві Юхимовичу, він казав далі, хвилюючись: — Я люблю вас за освіченість і благородство душі. Слухайте мене, мій дорогий. Правила науки зобов'язують лікарів ховати від вас правду, але я по-військовому кажу щиру правду: ви недужі! Вибачте мені, мій дорогий, але це правда, це давно вже помітили всі навколо. Зараз мені лікар Євгеній Федорович казав, що для користі вашого здоров'я вам треба відпочити і розважитись. Цілковита правда! Чудово! Цими днями я беру відпустку і їду понюхати іншого повітря. Доведіть же, що ви мені друг, поїдьмо разом! Поїдьмо, згадаймо минуле.

— Я почуваю себе зовсім здоровим,— сказав Андрій Юхимович.— А їхати не можу. Дозвольте мені як-небудь інакше довести вам свою дружбу.