Читати книгу - "Вибрані поезії"

ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже; моя манлива врода зів’яне, наче ружа… Лише у вашім вірші спасеться від загину. Легким презирством віє од вашої турботи — мовляв, оця граційна, але дурна маркіза за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом, а ще — за поцілунок мого старого рота. Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність? Але ж Усе на світі напевне має плинність… Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу; насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще. Тож вибачте, поете, що строфи невмирущі міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи. Спи спокійно
Ти проказав мені звабливе слово і позабув його. Нехай так буде. Спокійно спи. Бо мусить бути всюди твоє обличчя лагідним, чудовим. Коли чарують нас уста медові, вони не заслуговують огуди; адже коханці — не вразливі люди, яким про сльози до смаку розмови. Ваблять тебе пригоди, а не драми жінок, не очі з чорними кругами, не погляди, де болість і тривога. Вкривай гарними жертвами підлогу! Вандал-король губив людей дощенту — зі шпагою стоїть він. Монументом. Спогад
Про кордобеські гори зринає спогадання в моїй душі раптово, немов приємне свято; ходжу я між кущами із пахощами м’яти, і небеса сліпучі, і дні такі жадані. О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов! На групки розділились ми поміж гамаками, дивилися на грона, утворені зірками, і мріяли про танґо, й казали про любов. Між нами, молодими, були вродливі дуже, а сьєра вигинала свої горби верблюжі, І, взявшись попід руки, стежиною поволі вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом, спадав на землю вечір. Весна буяла радо. І місячне над нами зійшло цікаве коло. Дорога до мурів
Немає ні стеблинки у пересохлій глині. З одного боку — гори, високе каменяччя; навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий. Жовта земля. А небо — зелене, а не синє. Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні. Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите. По схилах — каменюки, як величезні жорна. Є щось від катаклізму утвореного світу. У сутінках довжезних гірського надвечір’я людські й тваринні форми окреслює узгір’я: он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче. Напружено і нерви, і слух людей, і вічі; очікують видіння, налякані неначе, що здійметься громаддя із шумом войовничим. Забуття
Лідія-Роса, сьогодні вівторок і холод надворі. Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті. Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі, чи від кохання померла? Послухай слова суворі: Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі, в