read-books.club » Фантастика » Капітан космічного плавання 📚 - Українською

Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Капітан космічного плавання" автора Олексій Опанасович Кацай. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 170
Перейти на сторінку:
незнайомих пультах пальцями тицяти. Гаразд, потім розберемось.

Він важко зітхнув і ще раз вирішив божеволіти до кінця. В піддавки з божевіллям зіграти. Все краще, ніж волосся з розгуби на голові рвати. Не лічить це справжньому ментові. Не дочекаються. Тим більше, що й голова вщент розбита.

— Так, — мовив Кременчук крижаним тоном, — щоб більше ніякої самодіяльності. Це тебе насамперед стосується, — зиркнув на Соньку. — Швидка дуже. От скажи тепер, куди це нас занесло?

Дівчина задумливо подивилась на екран. Хлопець — на ілюмінатори. Вони вже зрозуміли, що ті показують два протилежні сегменти простору — верх і низ. Чоловік в міліцейському кашкеті задумливо дивився на них. А крізь екран та ілюмінатори на них дивились зірки. Чужинські зірки відкритого космосу.

Втім, одна з них зовсім нею й не була. Малесеньким диском вона була, розташованим бозна за скільки мільйонів кілометрів від них. Це навіть Кременчук розумів. Планетою вона була, здається. Цікаво, якою?

— Цікаво, яка це планета? — немов підслухав його думки Норильцєв. — Колір в неї незвичний. Дивиться, яка зеленкувата. В Сонячній системі таких немає. На Уран схожа. Але той — геть блакитний.

— Блакитний, блакитний, — передражнив хлопця Богдан. — В школі треба було краще астрономію вчити, а не мечами на пустирищах вимахувати…

Сказав і осікся, помітивши косі погляди, якими обмінялися Сонька з Ігорем.

— Ну, що там ще таке? — спитав сторожко.

— Розумієте, Богдане Івановичу, — ввічливо, але ніяково, розпочав затинатись Зоребор, — ми тут з Сонею, як ви непритомні лежали… тобто, літали… тобто… Тобто, ми трохи з пультом керування ознайомились, з екраном огляду, з простором довколишнім… Навіть мапу якусь зоряну знайшли…

— Ну! — підігнав хлопця Кременчук.

— Отже… Теєчки… — Ігор набрав повні груди повітря і рвучко його видихнув. — Коротше, малюнок сузір‘їв навколо апарату не наш, не земний. На мапі, до речі, теж. Хоча й не такий, як за бортом.

— Стоп! Ти хочеш сказати, що… — знову запульсував пекучий біль в розбитій голові Богдана.

— Угу… Хочу… Не в Сонячній системі ми зараз.

Вражений Богдан перевів погляд на Соньку. Та лише знову розвела рукавами своєї запраної тільняшки.

— Я згодна з Ігорем, — сказала. — З того, що я бачила, можна зрозуміти…

— Та що ти бачити могла, лушпайка неграмотна! — врешті решт, вибухнув Кременчук. — Що ти у фізиці з астрономією тямити можеш!

— У мене в школі з фізики п‘ятірка була! — спалахнула й собі дівчина. І відразу остигла: — Щоправда, давно це було.

Біль у голові ставав нестерпним. Богдан зморщився і потер правицею скроню.

— Коротше, так!.. Слухай мою команду! Зараз я роздивлюся трохи, а ви мені покажете, що тут за керування взнали, а потім…

Що „потім”, Богдан і сам не знав. Він зиркнув в бік проходу, в якому зникали дроти, що тягнулися до вкраденої „світляками” — називати їх, навіть подумки, „інопланетянами”, Кременчук чомусь не наважувався, — до вкраденої „світляками” електровудки. Вона, мабуть, опинилась тут через те, що могла замінити якусь запчастину, пошкодженого під час аварійної посадки, літального апарату. А Сонька просто опинилась не в той час і не в тому місці. Інших варіантів у Богдана не було.

В глибині проходу, над акумулятором, у повітрі, похмуро зблискував великий пластиковий згорток.

— …потім давайте цього громадянина, — Кременчук тицьнув пальцем у бік проходу, — якимсь чином поховаємо. Бо як розпочне псуватись, нам непереливки буде.

Ігор посовався на місці. Непорушна Сонька дивилась кудись в бік. Богданові здалося, що в її очах знову зблиснули сльози.

— Я тут, здається, — за хвилину хрипко мовила вона, — люк один потрібний знайшла. — Вона глитнула грудку в горлі. — Щось схоже на сміттєвикидач. Підійде для тебе? — дещо двозначно закінчила вона.

— Та ви що! — тіпнувся в своєму кріслі Зоребор. — Це ж тіло інопланетянина! Інша форма життя! Позаземна. Його треба на Землю… Я тут і холодильника знайшов.

— Цить! Відставити! — урвав його Кременчук. — Форма йому, розумієш. Земля йому… Холоди-и-ильники… — І осікся, стрільнувши очима на відкритий космос за склом.

Колір того був відповідним. Жалобним був колір відкритого… відчиненого космосу. Ось тільки, по кому жалобним?

— Отже, — трохи стишив голос Кременчук, — йдемо, Сонько. Покажеш, де отой твій люк розташований. — Про „сміттєвикидувач” він згадувати не наважився. Як і про холодильник. — Поховаємо товариша так само, як у давнину моряків у відкритому морі ховали. За бортом. А потім треба за життя братися. Подивимось, що у нас з харчами відбувається. З водою тією же. Прикинемо, куди правити треба… Коротше, викараскаємося. Обов‘язково викараскаємося. Це я вам кажу. Богдан Кременчук. Капітан української міліції.


* * *

За вузеньким горизонтальним віконцем на мільйони мільйонів парсеків пінилося зірками пронизливе чорне ніщо. Віконце було вроблене в невеличкі дверцята. А під ним тужливо висів просто в повітрі пластиковий згорток з тілом інопланетянина.

Були ще одні дверцята. Майже з таким самим віконцем, з іншого боку якого непорушно завмерло, ухопившись за леєра, що тягнулися вздовж коридору, троє землян. Просто перед Богданом випинався невеличкий лискучій важіль, поряд з яким виблискувала табличка з незрозумілою позначкою на ній.

Взагалі, таких позначок, схожих на китайські ієрогліфи, на апараті була сила-силенна. У найрізноманітніших місцях. Щось вони означали. Написано це щось було. Але китайською абеткою ніхто на борту не володів. Навіть самурайка Такаманохара. Про абетку інопланетну взагалі не йшлося.

— Ну, з Богом… — кахикнув було Богдан, потягнувшись до важеля.

— Почека… — сіпнулася було Сонька, але її перебив Норильцєв, трохи ніяково поправляючи на боці піхви з мечем, якого він так і тягав із собою. Богдан намагався не звертати на це уваги. Не до того було.

— А можна, — метельнув своїм довгим волоссям Зоребор, — можна я слово скажу, пане капітане?

Той лише плечима знизав.

— Ми не відаємо, хто ти є, — урочисто підвищив голос хлопець, — ми не знаємо, яким зоряним вітром прибило тебе до нашої планети. Але ти загинув на

1 ... 12 13 14 ... 170
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітан космічного плавання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Капітан космічного плавання"