Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

Наступні дні на кораблі відрізнялися від проведених в поселенні. Сповнені свободою і радістю пізнання нового, вони потроху примушували забути, що я серед піратів, і що в трюмах повно нещасних невільників. Я драяв підлогу, носив важкі відра, допомагав на кухні, тягав канати, але після неволі в поселенні почувався щасливим. Я вже знав усіх піратів. Виявляється, і серед них є непогані хлопці, якщо так можна сказати про бандитів. Переважно брутальні, грубі, черстві, а іноді й просто безсердечні, вони перетворювались на звичайних вразливих людей, коли за нічними посиденьками справа доходила до балачок про сім’ї, дітей, дружин.

Жорсткий одноокий товстун Кістер мав семеро дітей і кожного вечора, на потіху усім, згадував про когось. При цьому його понівечене шрамами обличчя кривилося, і це нагадувало усмішку. Я ніяк не міг зрозуміти, як в людині поєднується таке непоєднане. Пірат ладен роздерти будь-кого, хто посягне на спокій його сім’ї і в той же час чинив безчинства, руйнуючи сім’ї, розлучаючи дітей і матерів, чоловіків і дружин. В душі боролися симпатія і презирство до морських розбійників.

Капітан часто підкликав до себе. Пояснював, як працює той чи інший прилад. Чому корабель пливе саме так. Для чого потрібні троси та вітрила. Я з усіх сил старався якнайшвидше впоратися з драянням палуб, завданнями на корабельній кухні і більше часу приділити науці капітана. Ракун-Саро усе помічав і, здається, симпатизував. Дивний ватажок корсарів за інших умов став би хорошим другом, якби не повні трюми безневинних людей…

Радик теж призвичаївся. На кораблі кишіло гризунами, з якими малий справно боровся. Я вже не переховував звірка і вільно, як і раніше носив, за плечима. Цим остаточно закріпив серед екіпажу репутацію підкорювача звірів. Дехто навіть трішки побоювався. Це смішило, але я нікого не збирався переконувати в протилежному.

Гори, немов за чиїмось наказом, відступили від води, утворивши чималий п’ятачок берега. Ракун-Саро віддав команду пришвартувати корабель. По правому борту виднілося поселення, з якого долинав веселий гомін. Диміли комини харчевень, вітер доносив апетитні аромати, музика та голоси людей перепліталися у живий клубок розваг, який спокусливо заманював пальцем. Добрий десяток піратських кораблів, різної величини і форм, наче спраглі чудернацькі звірі, що прийшли на водопій, похнюпили носи, не доходячи до мілини. Це була славнозвісна піратська пристань Агураш.

Ми теж кинули якір і майже впритул втиснулись між двома галерами. Команда шумно висипала в човни, щоб дістатися берега.

На кораблі залишились охоронці та Ракун-Саро. Я не наважувався сходити на берег, в саме лігво бандитів, без капітана. Хоча за час спільної подорожі уже й сам нічим не відрізнявся від звичайнісінького пірата: засмагла, огрубіла під пронизливим вологим вітром Ратоки шкіра, широкі, підперезані шнурком, зелені штани.

Отож я продовжував стояти на палубі і не наважувався зійти на берег, хоча й кортіло ступити на землю. Спіймав на собі насмішкуватий погляд Ракун-Саро і вже пошкодував, що не сів у човен з іншими.

Повернувся Ракус, помічник капітана, і одразу пішов до Ракун-Саро. А згодом охорона вивела з трюмів десяток невільників, серед яких і зеленошкірого хлопця, що кинувся захищати матір. Жінки між невільниками не було. Я дивися на сміливця і, здається, знову переживав момент, коли прощався з дідом, розумів, що відчуває зараз малий. Його великі карі очі кидали блискавки на ненависних піратів. Зв’язані за спиною руки міцно стискали кулаки. Хлопчина увесь час смикався і звивався, як риба, за що щедро отримував штурхани. Наші погляди на мить зустрілися, і пекучий сором за піратський вигляд і свободу обпалив мені душу. Черговий поштовх в спину змусив невільника стрибнути в човен. В цей момент я пошкодував, що не маю такого друга.

Човен, гойдаючись на хвилях, направився не до поселення, а до одного із сусідніх кораблів. Я не зводив очей з силуету хороброго юнака, який губився серед невільників. Картав себе, що ось так легко дозволив відправити хлопчину на поталу работорговцям. Аж раптом юнак, витягнувшись струною, із зав’язаними руками блискавкою пірнув в темну Ратоку. Все відбулося настільки швидко, що охоронець не одразу пірнув вслід за втікачем. Затамувавши подих, я усім серцем вболівав за хлопця. Розгублений і страшенно злий, охоронець набирав повні груди повітря і пірнав знову і знову. Та юнака ніде не було. Невдаха зі злістю гримнув руками по воді, ні з чим повернувся назад у човен. А я, ледве стримуючи радість, не міг повірити очам! Невже сміливцю вдалося втекти, чи бідолаха пішов на дно Ратоки?

На човні зчинився галас. Невільники, підбадьорені прикладом хороброго малого, і собі намагалися пірнути у воду. Але пірати були насторожі.

Ніч непомітно оголила темне глибоке тіло, закутавшись в мерехтливу зоряну накидку, наділа на голову блідий місячний вінець. Я стояв на палубі, занурившись в думки, і не помітив, як підійшов капітан.

— Будемо ночувати на якорі, Айхо, — сказав Ракун-Саро. — Хочеш зі мною зійти на берег?

— Ще й як, капітане! — Ракун-Саро усміхнувся.

В такі моменти капітан нагадував радше доброго приятеля, аніж жахливого пірата.

— Збирайся.

— Та я вже зібраний! — вхопивши на плече торбу, з якої визирала кумедна мордочка радика, я радісно шкірився.

— Але є умова, — удавано суворо мовив капітан. — Підеш, якщо даси обіцянку триматися неподалік і не ловитимеш гав!

З капітаном та його помічником в човні попрямували до берега. Весь у вогнях, він наближався разом з галасом, піснями і музикою, що доносились звідусіль. Нарешті ми ступили на суходіл. Очі розбігалися від