Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"

— У Бичкових Водах треба показати. На слово не повірять.

— Ось поїмо і підемо разом в глиб острова. Сам назбираєш цих погадок, скільки захочеш.

— Що ж це виходить? — вів далі Грицьвар. — Чайки, значить, їдять ховрахів. А Рудий Жук та його свині — їхні яйця жеруть. Виходить, дід Жук захищає різну нечисть?

— Рудий Жук і сюди навідується, — замітив аспірант.

— Не може цього бути. Це ж бабана — острів новий. Про нього наші рибалки не знають. Такі острови з'являються в морі і зникають.

— Острів молодий, це я знаю. На карті його нема, — відповів Борисенко і замовк. Лише тепер він зрозумів, як помилився. Теоретичні міркування старого професора ствердилися. Блискуче ствердилися.

Після паузи Володимир Петрович сказав:

— А Рудий Жук все-таки буває на цьому острові. Я бачив його сліди. Як тільки він сюди добирається?

— Це просто. Лічить махалки і добирається.

— Які махалки?

— Звичайні. Махне веслами — одна махалка; другий раз — друга махалка.

— Так треба тисячі махалок зробити?

— Роблять і тисячі. Напрям візьме з берега, махає веслами і потрапляє точно на острів. Рибалки, коли висипають сітки далеко в морі, теж махалки рахують. Ніколи, навіть уночі, сіток не загублять.

— Ось чому у Рудого Жука долоні мов рашпель, — пригадав Володимир Петрович.

— А галагазки, значить, теж ловлять ховрахів? — хитро посміхнувся Грицьвар.

— Чому це ти згадав галагазок? — здивувався аспірант.

— Так просто… Гадючу Балку пам'ятаєте?

— Гадючу Балку? Пам'ятаю. Я там підстерігав біля лисячої нори стару галагазку. Сфотографувати хотів. Але не вдалося, — проґавив.

— А я думав, ви каченят ловили, — повеселішав Грицьвар. — Я сам хотів їх спіймати. Парочку. На ферму. Приручити збирався. Чудові качки вийшли б.

— Ну що ж, — задумливо відповів Володимир Петрович. — У Голландії галагазок майже приручили. Спробуй і ти. Правда, взагалі ловити цих птахів заборонено, але для такої справи, мабуть, парочку можна. Тільки для них треба робити спеціальні нори. Вони лише в норах і несуть яєчка. — Володимир Петрович поглянув на годинник. Було чверть на першу. Треба поспішати, роботи ще багато. Грицьвар уже зварив чудовий куліш, і мандрівники сіли їсти.

— Чекай! Де це ти, Грицьваре, дістав прісну воду?

— Як це «де»? Відома справа. У копанці набрав.

— У копанці?

— Авжеж. Он там, подивіться…

Недалеко від калабухи Борисенко побачив у піску невеличку круглу ямку, на дні якої блищала вода.

— Прісна вода серед моря? Дивно!

— Дощова вода в піску затримується. А прісна вода легша від морської, — тепер уже пояснював Грицьвар. — Верхній шар води в копанці — прісний, а глибше вода буде солона. Так добувають воду на косах і островах. Усі рибалки це знають.

— А я зовсім не знав, — щиро признався аспірант.

Тільки перед заходом сонця Володимир Петрович і Грицьвар повернулися у свій табір після екскурсії по острову і одразу ж почали готуватися до від'їзду. Перенесли на фелюгу всі свої речі, втягли навіть зелену бочку. Крім того, Грицьвар переловив усіх качок і посадив їх у трюм, прямо на зерно. Поставили парус. Здається, все. Вранці, коли подує попутний вітер, вони вирушать в путь.

Повертатись вирішили на фелюзі, а свою калабуху взяти на буксир.

Мандрівники так захопилися приготуванням до зворотного рейсу, що не звернули уваги на похмуру і грізну хмару на заході, за якою сховалося червоне, мов розжарена куля, сонце.

Уже в кубрику стомлений аспірант коротко записав у свій щоденник спостереження. Тепер — спати.

Мирно плескотілось море об піщаний берег острова Сріблястих чайок, якому в ту ж ніч судилося щезнути.

З заходу до острова Сріблястих чайок невблаганно наближалася гроза. Все виразніше й виразніше доносився загрозливий гуркіт. А на острові ще панував спокій; густе повітря, здавалося, тут застигло, а сам острівець зіщулився і причаївся у темряві, як звірятко перед грізним ворогом, який готовий у будь-яку мить плигнути…

Мирно спали у тісній каюті старої фелюги стомлені мандрівники. І не чули, як серед ночі, відразу, наче по команді, піднялося в повітря пернате населення острова. Чайки металися в похмурому нічному небі, жалібними криками оповіщаючи близьку біду. До цих тривожних криків приєднався багатоголосий писк пташенят, яким ще не судилося піднятися у рятівну висоту.

Гуркіт наближався. Хижо завивав вітер, грізно клекотіли морські хвилі. Здавалося, що мирний острівець атакувала якась орда фантастичних потвор. Довжелезні блискавки безперервно розривали на шматки чорне небо, від грозових розрядів двигтіло все повітря. Нарешті, величезна хвиля кинулася на беззахисний Острів і поглинула його.

Фелюгу трясонуло так, що Володимир Петрович звалився з ліжка, боляче вдарився головою об стіл і, перевернувшись, простягся на підлозі.

— Хто це? Що таке? — злякано вигукнув він.

— Пішла широка. Обвалом шугонула, — почувся