Читати книгу - "Роман з містом"

Кася гірко заплакала, втираючи обличчя краєчком скатертини. Пані докторова, яка вже сіла до столу шокована, не могла й слова вимовити. Натомість Свідзинський відразу зміркувався:

– Заспокойтеся, мила. Чи варто вдаватися в розпач через такі дрібниці?

– То для вас вони… – тихенько схлипнула Кася й зараз-таки змовкла, натрапивши на здивовано-незадоволений погляд пані Зосі.

А доктор спокійно вів далі:

– Це все легко залагодити. Я дам вам хороші ножиці й подаруєте тій злодійкуватій Франі від мене. А свої заберете, якщо вони вам такі дорогі.

– Дякую, пане, дякую! – Кася враз повеселішала. – От зразу видно розумного чоловіка. Ви ніколи поганого не порадите.

– А що то за Франя там оселилася? – досить байдуже спитала Магда. – Чи добра вона кравчиня? Бачу, туди пристойні пані почали вчащати.

Кася відповіла, нарізаючи хліб на буфетному столику:

– Та не знаю, я на моді не розуміюся. Ніби добре шиє. Я бачила, як у неї…

– Про це потім. Добра кравчиня, що не має ножиць? Нонсенс, – урвала пані Свідзинська. – Помолімося перед обідом.

Пан лікар зітхнув. Він ніколи не приховував своїх ліберально-антиклерикальних поглядів, але слухняно встав і склав пальці на животі.

Пані Свідзинська недарма була незадоволена прислугою: Касю ще вчити та вчити. Простіше було б пошукати іншої, досвідченішої служниці. Але в кого ще знайдеш таку нестримну енергію, таку невтомну працездатність і вміння робити кілька справ одразу? До того ж помилок вона припускається дедалі менше. Може, зрештою, робитиме все як слід…

Від таких невтішних думок пані Зося аж зуби стисла замість їсти. І помітила, що Магда також сидить зі стуленим ротом. Але розпитувати за столом не стала.

Проте Магда побивалася не через жалощі до служниці. Вона згадувала випадково почуту вранці в консерваторії розмову.

Недобре вийшло, недобре з усякого погляду. Вона вже згортала свої ноти й прощалася з пані Левицькою, коли це до навчальної кімнати зайшла нова викладачка кафедри фортепіано Меланія Байлова. Магда поспішила вийти, щоб не заважати. Вона не мала наміру підслухувати. Просто випадково нещільно причинила двері, просто зупинилася в коридорі, щоб акуратно скласти в сумці свої речі. І почула, як одна викладачка сказала другій:

– Ви помітили, що в Дори техніка майже досконала? Це талант! Незаперечний! Що скажете? Багато працює – і ось результат!

– О, ми ще про неї почуємо! – пролунав у відповідь задоволений хвастливий голос. – Грає майже досконало. Вам пощастило з ученицею.

– Те саме я можу сказати про Дарію Кравцеву. Ці дівчатка – наша надія. Якщо швидко заміж не повиходять…

– Це ви на Магду Свідзинську натякаєте? Гарна дівчина, а буде лише доброю акомпаніаторкою, не більше.

– Така у вас думка про неї? Дуже ледача. Їй би хоч трохи серйозності, наполегливості…

Далі Магда не слухала. Прожогом кинулася надвір. І дарма, бо почула б далі:

– Навіть коли грає простенький етюдик, повірте, мені з очей сльози виступають. Ледве стримую… Звідки в неї це? Навіть на технічні помилки не зважаю… Це від Бога! Цього годі навчити. Ви й самі краще за мене знаєте. А техніка? Буде більше працювати – і Дору вашу пережене. Я вже чаруюся її грою. А ви? З насолодою слухаєте Дарину? Отож-бо й воно!

На жаль, Магда не почула цих дифірамбів, а тому в її голові почав складатися хибний план подальших дій: що робити, щоб не розлучитися з Матеєм.

Накрапав невеликий дощик, а вона не взяла парасольки. Проте так навіть краще: охолоджувалося розпашіле обличчя, не видно сліз.

Значить, Дора та Даринка – здібні й талановиті, а вона може бути лише акомпаніаторкою. Магда небезпідставно сподівалася, що саме її вважали за найперспективнішу з фортепіанного відділу. Помилялася… Що ж тепер робити? Кидати навчання?

Тому й не було в неї апетиту.

Відразу по обіді Магда сказала, що має терміново піти до бібліотеки, і поспішила з дому. Сірий день, сіре небо. Ще не пізно, але, здається, вечоріє.

Підняла голову, щоб глянути на вікна нової кравчині. Там уже світиться. Старанна. Може, і справді добре шиє. І ходити далеко не доведеться. У світі є багато втіх, крім музики. А найбільше щастя – Матей. Він любить її такою, як є. Не за музичні успіхи.

І Магда всміхнулася. Пішла швидше. З низьких хмар зрідка падало кілька крапель, але справжнього дощу вже не було.

Дівчина любила самотні прогулянки навмання, без мети. На таких прогулянках вона набиралася сили й енергії. Місто вабило й заспокоювало її. Наче знов і знов розповідаючи незвичайні історії, промовляло до неї різними мовами.

Можна тисячу разів проходити повз каплицю Боїмів – і ніколи не набридне її кам’яне різьблення. Можна щодня милуватися площею Ринок – і ніколи не роздратує її велелюдність. Хочеться знов і знов обходити товстостінний Арсенал, підніматися до Високого Замку, тихо блукати Личаківським цвинтарем, дивитися на застромлені в небо верхівки костелів! Кожна епоха залишила тут свій слід: і містична готика, і розкутий ренесанс, і примхливе бароко, і монументальний класицизм, і сецесійний модерн. Жити у Львові – жити водночас у різних епохах, у всьому їхньому розмаїтті, і ніколи не відчувати несполучності, дисонансу, еклектики – усе вживається тут мирно й гармонійно. І люди здаються частиною міста, як і вигадлива ліпнина фасадів, як неповторність незчисленних левів.

Сьогодні назустріч траплялися найрізноманітніші типи! То пані з розкішним хутряним боа на плечах у супроводі елегантного кавалера, то стримана черниця, то ціла компанія євреїв з бородами та пейсами, у чорних крислатих капелюхах, то моложава матуся з двома кислолицими гімназистами, то селянка, досить тепло вбрана, але боса, то маленький хлопчик зі скрипкою у футлярі, то двоє підозрілих молодиків – чи батяри, чи просто нечупари… Надумала їх обминути, перейшла на інший бік вулиці й лише тоді побачила товаришок з