Читати книгу - "Роман з містом"

не мав на увазі, що панна Магда – дитина. Цей ваш сміх свідчить, що ви ще трохи обмежені. Жінки мають інтуїцію й підсвідомі естетичні почуття. Тут вони чоловіків, безумовно, перевершують.

– Панно Магдо, у нашій суперечці ваша думка багато важить. Вам подобається «Чорний квадрат»?

На неї дивилися нещасні очі Гогенцоллерна, глузливі – Марекові, зацікавлені – Романові, сповнені любові – Матеєві, веселі – Даринині, уважні – Шандорові, доброзичливі – Дорині, байдужі – Ядвіжині. І не лише про Малевича всі вони думали.

– Ні, не подобається. Але його скрізь так вихваляють…

Знову вибух сміху.

– Бачите. Жінка інтуїтивно відчуває те, про що наважуються писати лише найкращі люди, чесні й відверті не тільки з собою. Так, Мареку, той, кого я поважаю і хто добре тямить у цій царині, – Бенуа.

– Пішли казки… – незадоволено пробурмотів Роман.

А Матей відрубав:

– «Чорний квадрат» – це шлях до пекла.

– Ото маєш! – сплеснув руками Шандор. – Відразу до пекла! Мені здається, ви забагато уваги приділяєте одному нещасному малюнкові.

– Цей нещасний малюнок став прапором – естетичною декларацією цілої мистецької течії. Це взагалі в дусі нашої епохи: одна людина може зруйнувати своїми ідеями світ, друга – врятувати його, – Матей важко зітхнув і гостро закінчив:

– Коли чорний квадрат нас накриє, то це буде кінець. І тоді пізно щось робити.

Марек виразно подивився на нього, перевів очі на Магду, на Штаубе. Тоді махнув рукою, неначе бовкнув зайвого:

– Я не митець, не мистецтвознавець, проте згоден на сто відсотків: «Чорний квадрат» – страшний симптом. Але до чого тут митець? У чому його провина? Що він відчув катастрофу й попередив про неї? Таж не він її створив!

– Симптом не хвороба. Треба шукати нових форм. Усе таке мінливе. От ми, сидимо разом, п’ємо каву, сміємось. А де будемо за рік? – Роман обвів поглядом товариство. – Барон поїде робити військову кар’єру в Австрії. Я матиму практику в якомусь Богом забутому кутку. Брат ще вчитиметься. Пані Ядвіга бавитиме дитину. Шандор до Будапешта повернеться й малюватиме там. Хіба тільки дівчата – якщо вступлять – навчатимуться тут, у консерваторії. І Матей викладатиме в університеті. Друзі, мені з вами сумно розставатися.

Роман казав ніби й жартома, але ніхто вже не сміявся, і промову він закінчив пропозицією:

– Тож випиймо цю каву не просто так, а за нашу дружбу!

– Кава з тостом! – засміялася Дора.

– Ні, з тістом! Тобто з тістечками!

– А «Чорний квадрат» можна замалювати.

– Або просто забути про нього…

– Змінімо тему.

– Пані Ядвіго, а ви про що хотіли б поговорити?

Кравчиня трохи розгубилася. Її біле обличчя прикрасили червоні плями рум’янцю:

– Не знаю… Про кіно… Чи про танці…

– То який фільм вас так захопив?

Ядзя опустила очі й знітилася:

– «Волоцюги»[9]…

– О!

– Неперевершено!

– Ха-ха! – розвеселилася компанія.

А Роман тихенько заспівав куплети, що звучали в цьому фільмі:

Niech inni se jadą gdzie mogą, gdzie chcą — Do Wiednia, Paryża, Londynu… A ja się ze Lwowa nie ruszę za próg! Za skarby? Ta skarz mnie Bóg![10]

Веселу мелодію підхопили Магда й Матей:

Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze jak tu? Tylko we Lwowie! Gdzie śpiewem cię tulą i budzą ze snu? Tylko we Lwowie![11]

Перехожі всміхнулися. Здавалось, і їхні кроки, і нечутний плескіт підземної Полтви додають простенькій мелодії мудрості та елегантності.

Вечоріло. Післядощові хмари розійшлися напрочуд швидко. Місто було залите соковитим світлом кольору перезрілого персика. Промені наскрізь просвічували старовинний собор з високими вузькими вікнами. Пахло м’ятною свіжістю. З листя, з вигинів металевих візерунків, з кам’яних виступів звисали і все ще не спадали останні краплі, виблискуючи прозоро-персиково.

VII

Кася страждала відверто й демонстративно. Навіть сльози на очах проступали. Пан доктор першим звернув на це увагу:

– Касю, у вас знову якась трагедія?

Кася, спритно розставляючи тарілки й наливаючи всім супу, почала ґрунтовно розповідати:

– Два тижні тому Франя – ота кравчиня, що над крамницею Цукермана, – позичила в мене ножиці. Сказала, що свої віддала гострити. А в мене ж які? Ще матусині – їм ціни не можна скласти! Учора заходилася краяти нові фіранки. Іду до Франі по ножиці. Кажу: мені треба ножиці. Вона простягає мої й каже: бери, ріж, тільки щоб недовго, а то в мене роботи – гибель, самій потрібні. Як вам це? Наче вони не мої! Я так здивувалася, розгубилася. Вона замість подяки ще й мої ножиці привласнила! І що тепер маю робити? Це ж мої ножиці – від матусі лишилися. Вони для мене –