Читати книгу - "Відьомська доба"

не відмовляється від тебе. Коли ти зречешся погані й станеш на облік, ти будеш повноправним громадянином. Коли ти вперто тримаєшся зла, ти приречена на горе і самотність. За статтею… закону… не стали на облік… караються роботами… винні в злодіяннях… підлягають суду Інквізиції…»

Івга схлипнула. За якусь мить вона відчинить малі дверцята зі скла та ступить на шлях… назустріч іншим, нормальним громадянам, таким, як Назар. Коли суспільство не відмовляється від мене, чому це робиш ти? Ти що, кращий за суспільство?!

Тильним боком долоні вона втерла ніс. Її підхопив якийсь хворобливий кураж — втім, це приємніше, ніж розпач чи паніка. От візьме і зателефонує Великому… Ось так, не розмінюючися на дріб’язок… Прокляття, де будка?! Повно ж було…

Рука її впевнено відкрутила весь номер од початку до кінця, лише на останній сімці завагалась. Усього на мить.

Вона сподівалася, що запам’ятала неправильно. Що такого номера не існує, і телефонний робот одразу ж повідомить їй це своїм бридким гугнявим голосом…

Гудок. Довгий гудок виклику. Івзі похололо в животі.

Зараз слухавку візьме яка-небудь домогосподарка: «Інквізиція? Що за дурні жарти!»

Скільки гудків минуло? Три чи п’ять? Пан Великий зайнятий, його практично ніколи не буває вдома… Великий пан.

На восьмому вона майже заспокоїлась. Вирішила дорахувати до десяти — і податися геть. Тим паче, що кураж уже зовсім вивітрився…

— Я слухаю.

Руда мало не впустила рурки.

Холодний, утомлений голос, відчужений, наче з іншого світу.

— Слухаю…

Треба було швидше кинути слухавку. Урвати небезпечну нитку, яку так необережно простягнула між собою і…

— Хто говорить?

Івга облизала губи. Потягнулася до…

— Івго, це ти?

Вона не встигла зупинити власну руку. Її долоня так натиснула на важіль, що залізні ріжки боляче вп’ялись у тіло.

* * *

За добу епідемії в окрузі Рянка померли десять людей і захворіли сто вісім; усю вину за це справедливо покладали на відьом. Програми новин, які традиційно виходили в ефір, кожну годину, повторювали один і той самий кадр: молода відьма з піною на губах волає в об’єктив:

— Це лише початок! Тільки початок, ви побачите!..

Аматорські зйомки шабашу. Обурений натовп; обгоріле тіло на вогнищі посеред площі. Клавдій ковтав гарячу каву — але кривився, наче від ліків.

Якомусь божевільному цей шабаш удалося зазняти ще в минулому році, за неймовірну ціну телекомпанія відкупила плівку і тепер, ледь зачує слово «відьма», поспішає видати ці бліді кадри яко хроніку останніх подій. Клавдій жовчно посміхнувся; усі вони мають дуже приблизне уявлення про те, що таке справжній шабаш. Добра сотня людей віддала би обидва вуха за право зазирнути у відеоархів Інквізиції.

Тіло на вогнищі. Також старі кадри — але там, у Рянці, справді когось спалили, звісно, цілком безневинно. Біля штабу Інквізиції Рянки зранку чергують пікети: «Захистіть нас од відьом!..»

А з якої божевільні витягнули цю істеричку? «Це ще початок, лише початок, ви побачите!»

Злякана жінка з дитиною на руках. «Ну що ми їм зробили, цим відьмам, що… Кажуть, усі колодязі… водогін отруєно…»

Клавдій вимкнув телевізор. Витягнув з напівпорожньої пачки цигарку; в куті шанобливо стояв посильний. Стояв і думав, що вміє ретельно приховувати свої думки, але з-під маски ввічливої уваги на обличчі його виразно проступали розгубленість і роздратування: Великий Інквізитор ліниво розслаблений, Великий Інквізитор не діє, закинув ногу на стілець, п’є каву, курить, тоді як епідемія розширюється, а паніка загрожує поглинути вже й столицю…

Дзенькнув телефон. Начальник внутрішньої варти:

— Смерть погані…

— Так, — Клавдій клацнув запальничкою, примружився на синьо-жовтий вогник.

— Їх привезли, патроне… Чотирьох. Іншу лузгу відсіяли ще в управлінні округу…

— До камери для допитів.

— У якому порядку?

— Однаково. За абеткою, — він кинув слухавку й підвівся. Посильний зустрівся з ним поглядом і мимоволі зробив крок назад; Клавдій відпустив його.

У приймальній нидів куратор округу Рянка. Аби не отруювати димом колегу, який не курить, Клавдій вийшов потаємними дверцятами; куратор чекав на виклик з раннього ранку. Клавдій ще не вирішив, навіщо мучить цю гідну, загалом, людину; він прийме рішення згодом. І спробує забути, що п’ять років тому цей куратор готовий був трупом лягти, аби не допустити Клавдія Старжа до його теперішньої посади. Або ж, навпаки, спробує згадати…

Камера для допитів традиційно розташовувалася в підвалі, куди від його кабінету — п’ять хвилин, не більше. От і чудово; він устигне докурити.

  (ДЮНКА. ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ)

На наступний курс ліцеїста Старжа перевели умовно — іспити він склав уже восени. Сусідою його тепер був Юліан Мітець, м’якосердий вайло, улюбленець дівчаток, лицар з мандоліною; у кімнаті ледь не кожного дня було тісно і гамірно, і Клав намагався бути ЯК УСІ. Він тепер усе робив як усі. Майже все.

На цвинтар було зручно їздити автостопом. Водії важких самоскидів почали впізнавати його і зупинялись, не чекаючи прохання.

Про його нічні подорожі знав тільки Юлек. «Клаве, дощ же ж, завтра б з’їздив… Добре, мовчу… То я сьогодні Лінку приведу, гаразд?»

Лінка — маленька весела кучерявка, яка щиро кохала всіх підряд. Нещодавно до цих УСІХ прилучився і Клав; таким був його перший крок задля виконання клятви. Він зробився чоловіком і в цьому значенні слова та звільнився від солодких болючих снів підлітка; сни були зрадою Дюнці, а спання з Лінкою — ні. Бо вона — засіб, прилад для вдоволення фізичної потреби; цинічно, проте дієво. Отже, тепер у