Читати книгу - "Еринії"

― Це батьки нещасного Геня, так? ― запитав Циган, кивнувши на закам’янілу від горя пару. ― А ви хто?

― Рихтик[15], то батьки, ― відказав Валерій. ― А я дідо.

Ім’я замордованої дитини було, наче вибух бомби. Мати хлопчика захиталася, її голова впала на стіл. Жінка заголосила. Її грубі, короткі пальці вчепилися у волосся, заколоте кістяним гребенем. Сльози текли по зап’ястках і спливали на голі лікті. Вона заводила тонким, пронизливим голосом, що розтинав повітря як скальпель, наче ніж, який устромлявся в тіло її дитини.

Муляр Іґнацій Питка майже ніколи не плакав, ані від фізичного, ані від душевного болю. Він не заплакав навіть тоді, коли впав з риштування на костелі капуцинів і побачив, як його штани протинає зламана кістка, котра спершу пробила шкіру. Не плакав і тоді, коли на танцях біля пивної «Під сорокою» померла його кохана наречена, Вільгельмінка, яка задихнулася від укусу оси. Не плакав він і сьогодні, коли мусив упізнати в морзі тіло свого сина. Лише ім’я «Геньо», яке він дав хлопчикові всупереч дружині, викликало реакцію, що траплялася в нього хіба в дитинстві. У горлі Іґнацій відчув пекучу гіркоту й перестав бути тим, ким був завжди. Зараз він став уособленням суцільного болю, а не рішучим батяром з-під костелу святої Ельжбети.

Спершу він плакав мовчки, але потім не міг опанувати стогону. Він більше не бачив ані поліцейських, ані дружини, ані батька, ані навіть наймолодшого синка Зиґмуся, що саме прокинувся й стояв у кухні, тримаючись за холошу батькових штанів. З усіх дітей якраз він найбільше нагадував свого померлого брата, маленького небіжчика, що лежав зараз у морзі.

Іґнацій Питка не чув розмови батька з поліцейськими.

― Хто ще до вас приходив? ― запитав аспірант Циган, нотуючи чергове прізвище в записнику. ― Але крім рідних і сусідів!

Старий столяр спохмурнів.

― Пане Питка, ― озвався Попельський, ― мої люди вже опитали дітей на подвір’ї, з якими того дня бавився Геньо. Діти розповіли, що гралися в хованки по сусідству. Одна дівчинка сказала, що Геньо заховався на подвір’ї за овочевою крамничкою на вулиці Королеви Ядвіґи. Було пополудні, тепло. На цьому подвір’ї збираються мешканці, грають у карти та шашки. Геньо мусив вийти з-за крамнички з кимось, кого він добре знав. Якби його зачепив незнайомий, він би виривався, кричав. Хтось би його почув, хтось помітив би, що хлопчик опирається. Назвіть мені, пане Питко, усі прізвища, які лише спадуть вам на думку! Усіх, хто будь-коли до вас приходив. Кого Геньо міг знати!

― Бігме, шо ни знаю, ― відповів старий столяр, приминаючи махорку в папірці й думаючи про свого сусіду-комуніста.

― Хай би він уже перестав скручувати цю самокрутку, ― прошепотів Попельський своєму заступникові. ― Дай, Стефцю, йому цигарку. І мені теж.

Іґнацій Питка вже не плакав і обнімав дружину. Зате малий Зиґмусь сумно пхинькав, наче збагнув усе горе, що спіткало родину.

― Ну, то пишіть цузамен[16] трьох нараз, ― сказав Валерій Циганові, вирішивши все-таки не виказувати свого сусіду. ― Тадзьо Йойко, маляр, Мундзьо Орфін, каменяр і Казьо Ситкевич, грабар. Ага, ше Тольо Малецький, муляр, як і мій Іґнась. Вони колись усі робили разом з Іґнасем в їдного шмайґелеса[17] на Вульці. А по руботі ту приходили, і в карти пограли, і перекусили, і горівки троха випили. Али всьо з фасоном.

― Тадеуш Йойко, так? ― перепитав Циган. ― Муляр, так? Назвіть ще раз решту, бо я не встиг записати! Дольо чи Тольо Малецький?

― А хіба я знаю?

― Ви зосередьтеся. Це велика різниця. Дольо ― це Адольф, а Тольо ― то Анатоль.

Попельський перестав слухати Цигана. Зиґмусь продовжував плакати. Ніхто не втішав малого. Його батьки сиділи мовчки. Попельський підійшов до малюка й витягнув з кишені м’ятні льодяники. Присів і простягнув хлопчикові цукерки. Зиґмусь сховався за батька й недовірливо поглядав на незнайомця.

Циган закрив записника, підвівся й потер червоні від недосипання очі. Комісар випростався й застебнув піджака. Махнув рукою товаришеві, аби той показав йому нотатки. Кілька хвилин аналізував список прізвищ і кивав головою, наче перелічував їх. Тоді тицьнув Циганові на одне із прізвищ. Його жест означав: цим займуся я! Поліцейські вийшли, а родина Питки залишилася наодинці зі своїм розпачем.

На балконі до Попельського й Цигана долинув запах бузку, що квітнув у дворі. Вони полегшено перевели подих, покинувши задушливе помешкання.

Грюкнули двері. Валерій Питка, накульгуючи, підійшов до Попельського.

― Пане кумісаре, ― сказав старий столяр. ― Присягаюся, жи заб’ю того скурвисина, шо замордував нашого Геня. А туді пішки до Ченстохови…

― Підеш до Ченстохови, Валерко? На прощу? Справді? ― запитав Попельський, глянувши на його полатані черевики.

― На зіхир