Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

землею ще була хоч якась вільна місцина. А конкуренція досить висока: тільки в дубових лісах існує понад сто різноманітних видів, що частково перетинаються біля коріння тих самих дерев. А для дубів це, навпаки, доволі практично, адже щойно через зміну кліматичних умов випадає один гриб, на порозі з’являється наступний. Як виявили науковці, також і гриби не живуть без страховки, а тому сполучають своїм плетивом дерева не тільки одного виду, а й різних. Радіоактивний вуглець, яким науковці заразили березу, через ґрунт і грибковий міцелій перемандрував до сусідньої псевдотсуги. Якщо багато видів дерев борються, стоять на ножах одне з одним над землею і навіть під землею намагаються витіснити власні кореневі системи, то гриби стараються зберегти рівновагу. Чи вони дійсно прагнуть підтримувати чужих дерев-господарів, чи лише своїх грибкових побратимів, які потребують допомоги (а ті вже допомагають своєму дереву), ще не досліджено. Я гадаю, що гриби «думають» трохи далі, ніж їхні великі партнери. Бо ж, звісно, кожен вид бореться проти всіх інших. Але якщо вважати, що наші місцеві буки в більшості лісів здобули б остаточну перемогу — чи це було би справжньою перевагою? Що сталося б, якби новий збудник хвороби уразив та вбив більшість дерев? Чи не було б доцільніше, щоб існувала певна кількість інших видів? Дуби, клени, ясени чи ялиці росли б собі далі й забезпечували тінь, необхідну для зародження та росту нового покоління молодих буків. Різноманіття захищає правікові ліси, й, оскільки гриби так само залежать від сталих умов, вони підземно врівноважують занадто успішне поширення одного виду дерев, оберігаючи інші від цілковитого занепаду та підтримуючи їх.

Якщо ж, попри всю допомогу, грибу та дереву стає затісно, тоді гриб радикалізується, як показує приклад сосни веймутової з її партнером лаковицею двоколірною (Laccaria bicolor). Якщо остання отримує недосить азоту, то виділяє в ґрунт смертельну отруту, через яку вмирають крихітні тварини — ногохвістки, випускаючи наявний в їхньому тілі азот. Таким чином вони стають мимовільним добривом для дерев та гриба{17}.

Хоч я вже розповів вам про найважливіших помічників дерев, але є ще й низка інших. Наприклад, дятли. Звісно, справжніми помічниками їх не назвати, та вони принаймні частково корисні для дерев. Скажімо, щоразу, коли короїд нападає на смереку, пахне смаленим. Маленькі комахи розмножуються так швидко, що протягом короткого проміжку часу здатні знищити ціле дерево, зжерши його життєво важливий підкоровий шар — камбій. Щойно дятел звичайний це пронюхує, як прилітає вмить. Як буйволовий шпак на спині носорога, дереться він стовбуром то вгору, то вниз і вишукує агресивні, жирні, білі личинки. А тоді видовбує їх (не особливо делікатно щодо дерева), водночас збиваючи і великі шматки кори. Проте в такий спосіб йому деколи вдається запобігти значній шкоді для смереки. Навіть якщо дерево під час цієї процедури й не виживе, то будуть убережені його побратими, адже вже не вилупиться жоден здатний літати жук. Щоправда, дятла геть зовсім не цікавить добробут дерева, що особливо добре видно за його дуплом, яке він часто закладає в здорових представниках виду, сильно розколюючи та ранячи їх.

І хоча дятел звільняє багато дерев від шкідників, наприклад, дуби від личинок златок, але це радше випадковий наслідок. Златки в посушливі роки можуть становити небезпеку для спраглих дерев, тому що ті тоді практично не здатні боротися проти нападників. Відтак порятунком стає вогнецвітка червона, що в дорослому віці цілком безневинно харчується виділеннями попелиць і рослинним соком. Проте її потомство потребує м’яса й отримує його у вигляді личинок жуків, що живуть під корою листяних дерев. Тому декотрі дуби завдячують своїм виживанням вогнецвітці червоній, якій, щоправда, й самій часто ведеться сутужно: коли всі чужі діти жуків уже знищені, личинки нападають на своїх.

Загадкове транспортування води

Як вода потрапляє із землі нагору, до листя? Для мене це питання є символом актуального стану знань на тему лісу. Адже транспортування води — це той феномен, який можна дослідити відносно легко, у будь-якому разі набагато простіше, ніж з’ясувати, чи дерева відчувають біль, або ж визначити, як вони спілкуються. Й оскільки це здається таким банальним, університетська наука протягом десятиліть пропонує зовсім прості пояснення. Мені завжди подобається дискутувати на цю тему зі студентами. Найпоширеніша відповідь звучить так: діють капілярні сили та транспірація. За першими ви можете спостерігати щоранку під час сніданку. Капілярна сила змушує каву підійматися на кілька міліметрів вгору на краю горнятка — без цього феномену водна поверхня мала б бути повністю горизонтальною. Чим вужча посудина, тим вище рідина може підійнятися на противагу силі тяжіння. А водопровідні канали листяних дерев дійсно дуже вузькі: вони становлять заледве 0,5 міліметра. Хвойні дерева мають діаметр іще менший — лише 0,02 міліметра. Та цього більше ніж недостатньо, щоб пояснити, як вода потрапляє в крону понад стометрових дерев, адже навіть у найтонших трубочках сили вистачає щонайбільше на висоту одного метра{18}.

Проте в нас є ще один кандидат — транспірація. Листя та голки через дихання виділяють у літню пору року дійсно багато води, наприклад, у дорослого бука ця кількість може досягати кількох сотень літрів на день. Так утворюється відсмоктувальна сила, що тягне живлення провідною системою догори. Щоправда, це можливо тільки за умови, якщо водяний стовп не обірветься. Молекули з’єднуються завдяки когезії (силі зчеплення) й рядочком тягнуться частинками вгору, аж поки в листку через випаровування не виникне вільне місце. Й оскільки цього таки ще не досить, до гри долучається осмос. Якщо в одній клітині концентрація цукру вища, ніж у сусідній, то крізь стінки вода проникає до солодшого розчину, поки обидві не містять у відсотковому співвідношенні однакову кількість. І коли так відбувається від клітини до клітини все далі й далі аж до самої крони, то вода врешті-решт потрапляє нагору. Гмм… Установлено, що найвищий тиск у дерев спостерігається навесні, перед цвітінням. Тоді вода вистрілює в стовбур з такою потужністю, що ви це почули б, приклавши до дерева