Читати книгу - "Адам"

що гасить світло на палубі. Як нічия мантра, як мертвий порт із застояною водою. Один голосний, два пом’якшені приголосні. Це я, я. (1999–2009)
Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар Із розмоклим ранком, випадковий для Собаки, саду, дітей, Народжений на планеті, якої більше нема, Розгойданий усіма, хто відійшов, Мокрий і збентежений, ніби Самотній пасажир канатної дороги, Над якою западає ніч. Обернися тричі, змов яку-небудь просту лічилку — Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло. * * У басейні вже погасили світло, Ми були останні. Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина З однаковими татуюваннями витиралися Довгим рушником. Гуснула смарагдова Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад, Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони Виходять із тіла у холод. Так постіль, Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі. Святим є той, хто запізнюється. Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь. * * Як? Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець, і воно зупиняється. Не знаю, як пояснити. Ще вчора досить було клацнути язиком, і все застигало, радісне і примружене; воротар підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт — а я лише брязкав кишенями, усміхаючись. І йшов, освітлюючи собою найближчу траву, сам собі ціль і куля, сам — поводир і сліпець; повний найпотрібніших слів — однакових і різних, як пальці однієї руки. Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі, на рівнині — як тут, — де ніщо нікуди не впадає, де дороги закінчуються в згромадженому листі; у туманному центрі, на самому дні вуха, де найглухіше.