Читати книгу - "Карусь і ми"

І справді. Он скринька, розмальована начервоно, з чорною кермою вже збігає доріжкою. За кермою хлопчик, дуже акуратно одягнений: у білому шоломі, в чорних великих окулярах. Вправно керує своїм автом. Воно, хоч і без мотора, їде швидко, використовуючи похилість гірки та силу гравітації. Так і котиться вниз. А водій впевнено й гордовито править возом.

Кожен фініш публіка зустрічає радісними вигуками, махає хоруговками, дитячими шапочками, хустинками та нагороджує водія рясними оплесками.

За червоною коробкою їде синя, біло-зелена, гранатова. Навіть золотиста і сріблиста. Он і наш Майк! Його віз увесь білий — зовсім, наче справжній. На побічниці великий напис:95-Х07-Р. Спереду і ззаду табличка з реєстраційним числом і написом: «Мічіґен, чарівна країна вод». А число на табличці таке, як у батька, на його справжньому возі. Майк у чорному комбінезоні, в чорних шкіряних рукавицях, синьому шоломі й широких окулярах автомобіліста. Виглядає дуже фасонно. Він наче б тількищо приїхав з Рів’єри, із справжніх перегонів. Сто п’ятдесят миль на годину, а може й більше! А як справно керує возом!

Буря оплесків, радісні вигуки, метушня.

Їдуть, збігають авто-коробки, і молоді водії змагаються за першість. Шумить ліс, ситозелені дерева хитають соковитим гіллям, а їхні корони хиляться, наче б хотіли побачити переможця та скласти йому поклін. Кому ж, кому?

Нашому Майкові, нашому славному переможцеві!

Вдоволені вертаємось додому. Навіть я радію Майковою перемогою, і здається мені, наче б я чимось причинилася до неї. Він же говорить і розказує про себе та про інших змагунів, про свої побоювання та сподівання.

Щасливо, Майку! Може скоро доведеться тобі стати до справжніх змагань — може вже не за першість у дитячих перегонах, а за найкращі успіхи в школі, а згодом у праці. І за успіхи в житті!

Моя дружба із Стівом не тривала довго. Я переїхала в іншу дільницю міста, куди покликали мене мої справи.

Одного дня ми обидвоє з Карусем забрали мого Едісона, тобто диктувальний апарат — таку сіру коробку з червоними платівками. Взяли також старенького Ремінгтона, що приїхав зі мною ще з дому. На ньому я писала про все, що мені й Карусеві трапилось у цій країні. Він клацав, наче стара ропуха, і щербатими зубами вигризав на папері нерівні рядки. Як-не-як, тільки в мене він працював двадцять вісім літ. А я купила його вживаного, тож і не знаю, як довго він служив комусь іншому перед тим. Взяли ми з собою розкладний столик, на якому завжди працював мій переносний Ремінгтон, не забули і про круглого стільця, що повертався за кожним моїм рухом, про багато паперу та письмове приладдя. Ось ще папки, калька, книга для вклеювання вирізків з газет і журналів з моїми статтями та дописами, коробки з листуванням… Коротко — все потрібне до писання. Воно зовсім виповнило Карусів живіт. Звичайно, була там і я, бо без мене Карусь не хотів би їхати. Решту мого барахла вивіз вантажним автом пан Левко.

Так ми покинули вулицю, де жив Стів. Він залишився з батьками, з приятелями і далі грав у бейзбол. Я ж на новому місці придбала іншого приятеля, трохи старшого від Стіва, і познайомилася з котами. Хоча я любила ці тварини, то важко говорити про дружбу чи любов, коли вони гніздились у моєму ґаражі, а від Каруся тхнуло неприємно. Взагалі, це прикра справа, і про неї ще поговоримо. Та, поки до цього дійдемо, познайоммося з людьми та околицею.

Розмірно просторий дім на розі П’ятдесят першої вулиці і Мічіґен дивився на рухливі вулиці рядом широких вікон. Вони мені зразу припали до вподоби: на них чудово ростимуть мої квіти. І вікон тих у мене аж вісім! Під кожним широке мармурове підвіконня. Он де стоятимуть мої альпійські фіялки, он де цвістимуть мої азалії.

Внизу крамниця з жіночим одягом. Вузька вхідна брама, а від неї доволі стрімкі сходи на поверх. Там праворуч моє житло, ліворуч — сусідів.

Ґараж з крутим в’їздом з провулка. На подвір’ї картонові коробки та сміття. Інколи хтось прибирав оці відпадки від праці й торгівлі, але я ніколи не помітила, хто. Бо дільниця, де був той дім, не була елегантна, тут у домах не було дверників. В домі не було ні господаря, ні управителя. Дільниця була розмірно стара, і жило там багато робітничих сімей. Немало з них були вже старі й пенсіонери, бо молоді, їхні діти, перемандрували на нові місця, на швидко ростучі передмістя. Ті з молодших, що залишились, мали звичайно багато дітей, і їхні заробітки не вистачали їм на купівлю домів у нових дільницях.

Так було й з сім’єю О’Ші, моїми найближчими сусідами. Обидвоє молоді, червоноволосі, білошкірі, веснянкуваті, справжні «айриші». Найстарший син Малькольм був десятилітком, ходив до школи і став моїм новим приятелем.

— Гело! — привітався зараз після того, як я переселилася в його сусідство. — Моє ім’я — Малькольм, мене кличуть Мал. Якщо вам треба щось допомогти — покличте мене!