Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Вода у ставку почорніла, і легкий човник уже ковзав по ній, і чувся плюскіт весла та уриваний сміх якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох сторонах квадрата, крім тієї, де були наші бесідники.

Небо над Москвою наче вилиняло, й зовсім чітко проступав у височині повний місяць, але ще не золотавий, а білий. Дихати стало набагато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

"Як же це я не спам’ятався, що він устиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний вражено. — Адже ось і вечір!.. А може, це й не він розповідав, а просто я заснув, і все мені приверзлося?"

Але треба гадати, що розповідав-таки професор, а не то доведеться визнати, що те ж самісіньке приснилось і Берліозові, бо він сказав, уважно вглядаючись у лице чужоземцеві:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоч воно зовсім і не узгіднюється з євангельськими оповідями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, відгукнувся професор, — уже хто-хто, але ж ви повинні знати, що нічогісінько з того, що написано в Євангеліях, не діялось насправді ніколи, і якщо ми почнемо посилатися на Євангелії як на історичне джерело... — Він ще раз посміхнувся, а Берліоз проковтнув язика, бо достеменно те саме казав Бездомному, йдучи з ним по Бронній до Патріарших ставків.

— Це так, — зазначив Берліоз, — але боюся, що ніхто не може підтвердити, що й розказане вами нам діялося насправді.

— О ні! Це може хто підтвердит! — почавши говорити каліченою мовою, надто впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів до себе ближче.

Ті понахилялися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, біс його зна чому, то зникав, то з’являвся:

— Річ у тім... — тут професор лякливо оглянувсь і заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при тому всьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас нікому ані слова — цілковитий секрет!.. Тсс!

Запала мовчанка, і Берліоз зблід.

— Ви... ви відколи у Москві? — тремким голосом запитав він.

— А я щойно сеї хвилини приїхав до Москви, — неуважно відповів професор, і лише тут приятелі здогадалися заглянути пильніше йому в очі й пересвідчилися, що ліве зелене — у нього цілком несамовите, а праве — порожнє, чорне й мертве.

"Ось тобі усе й з’ясувалося! — подумав Берліоз розгублено. — Приїхав божевільний німець, або оце тепер з’їхав з глузду на Патріарших. Ну ж бо й історія!"

Так, справді, з’ясувалося все: і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, і безглузді балачки про олію та Аннушку, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше — професор був несповна розуму.

Берліоз відразу зметикував, що слід робити. Відкинувшись на спинку лави, він поза спиною професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, але збитий з пантелику поет цих мигів не зрозумів.

— Так, так, так, — збуджено казав Берліоз, — втім, усе це можливе!.. Навіть дуже можливе, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви самі приїхали чи з дружиною?

— Сам-один, я завше один, — з гіркотою відповів професор.

— А де ж ваші речі, професоре? — вкрадливо питав Берліоз. — В "Метрополі"? Де ви зупинилися?

— Я? Ніде, — відповів божевільний німець, тоскно й дико блукаючи зеленим оком по Патріарших ставках.

— Як?.. А... де ж ви замешкаєте?

— У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів варіят і підморгнув.

— Я... я радо, — забелькотів Берліоз, — але, далебі, в мене вам буде незручно... А в "Метрополі" чудові номери, це люксусовий готель...

— А диявола також нема? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

— І диявола...

— Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, падаючи за професорову спину і гримасуючи.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї нісенітниці, загукав Іван Миколайович не те, що слід. — Ото халепа! Киньте ви психувати!

Тут божевільний розреготався так, що з липи над головами бесідників випурхнув горобець.

— Ну це вже й поготів цікаво, — трясучись від сміху, вимовив професор, — чом же це у вас, до чого не візьмись, нічого нема! — Він урвав сміх раптово і, що цілком природно для душевнохворого, після реготу вдавсь у протилежний настрій — роздратувався й вигукнув гнівно: — Отож, виходить, так-таки і нема?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — мимрив Берліоз, остерігаючись хвилювати недужого, — ви посидіть хвилиночку тут з товаришем Бездомним, а я ось збігаю на той ріг, дзенькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви захочете. Адже ви не знаєте міста...

План Берліоза слід визнати правильним: треба було добігти до найближчого телефону-автомата і сповістити в бюро чужоземців про те, що, мовляв, приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у стані вочевидь ненормальному. Так ось, необхідно вжити заходів, а то заноситься на якусь неприємну дурницю.

— Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте, — сумовито погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! Більшого від вас я і не проситиму. Майте на увазі, що на це є сьомий доказ, і вже найпевніший. І вам зараз його буде надано!

— Гаразд, гаразд, — з удаваною лагідністю говорив Берліоз і, підморгнувши зніченому поетові, якого зовсім не тішило чатування коло божевільного німця, кинувся до виходу з Патріарших, що вів на ріг Бронної та Єрмолаєвського провулка.