Читати книгу - "раКУРС"

— Ми все ще вірили, що міліція ось-ось витурить самозванців із захоплених приміщень, але минали дні, нічого не змінювалося, і посіяний вірус сепаратизму почав поширюватися серед мешканців міста. І навіть тоді я була впевнена, що здоровий глузд візьме гору. У нас завжди було спокійно в місті, а тут…

— Ясно, — протягує Сашко й про щось замислюється.

Я допиваю каву, чекаю, поки він повернеться до розмови. Сашко мовчить, його чашка порожня. Зараз я вже майже впевнена, що він приїхав у Луганськ не просто так, а з якимось завданням. «А якщо я помиляюсь і він засланий козачок?» — майнула в мене думка.

— Ти мене познайомиш з активістами міста? — питає він, і я ще більше насторожуюся.

Не знаю, що йому відповісти. Здати своїх? Я Сашка добре знаю, але ж із часом під впливом інших людей, обставин та подій люди часто змінюються.

— Подивлюся на твою поведінку! — відбуваюся жартом.

Сашко розраховується за каву, і ми йдемо з кав’ярні.

Я мав показати степ своїй коханій. Раненько ми сіли в маршрутку й покинули агломерацію[2]. Позаду лишилося скупчення містечок та сіл, зникли з поля зору терикони та труби. Ми звернули з дороги й пішли подалі від землі, закутої в асфальт, туди, де простягався вільний степ, де земля могла дихати. У мене за плечима рюкзак, тримаю за руку Любу, і ми йдемо все далі й далі від цивілізації, туди, де безкрайній степ розлігся аж до горизонту. І вже незабаром в обидва боки нічого не видно, лише ми двоє й наш луганський степ. Навколо зелений квітучий океан, по якому матінка природа розсипала впереміш різнокольорові квіти. Я розстилаю килимок, і ми сідаємо на нього спиною до спини.

— Ти помічала, що небо над степом інше? — питаю я Любу, вдивляючись у бездонну синь. — Воно набагато ширше, синіше й бездонніше.

— Мені завжди здавалося, що наші степи мають характер, як люди. Вони народжуються, проживають своє життя. Їхній настрій змінюється, і вони можуть бути сумними або радісними, задумливими й грайливими. Узагалі степ найчастіше буває меланхолійним.

— Лише в степу людина й природа сприймаються як єдине ціле, — кажу я задумливо.

— Тут людина може відчути повну гармонію, — додає моя кохана.

Наші спини торкаються одна одної, і я відчуваю, як мій хребет уперся в її косу, відкинуту назад. Повітря дрижить від тихого монотонного дзижчання жучків, до них додається легка, трохи скрипуча музика численних коників та цвіркунів. Незліченний світ комах зливається в тихе тріскотіння, без якого степ не мав би такої принади. Музику степу підхоплює численне птаство. Його спів-свист чути з усіх боків, і я помічаю, як небо над нами розсікає крилами яструб.

Різнокольорова ковдра степу, зіткана природою з безлічі кольорів, стиха колишеться від легенького вітерця, що вільно пробіг-прошелестів по верхівках квітів, понісся далі, щоб десь знайти балку й там спочити в кущах терену або шипшини. Степ стає схожим на море, коли пробігла хвиля й незабаром прийде інша.

Тисячоколірний степ пахне шавлією, звіробоєм, конюшиною, полином, типчаком і душицею. Таке різноманіття запахів, їх поєднання може бути лише в степах.

— Цієї весни багато маків, — порушує тишу Люба. — Така тендітна квітка з тремтливими пелюстками, маленька, але є окрасою степів. Здалеку здається, що до горизонту примикає яскраво-червона хвиля степу. Маки — королі степу. Чи не так? — чи то питає дівчина, чи то стверджує. — Шкода, що не видно воронців. Мені подобаються ці квіти, у яких ажурні яскраво-зелені листочки вінчає вогняно-червона квітка.

— Півонія тонколиста — здається, така їхня правильна назва. Люди традиційно не помічають краси природи навколо себе, знищують її власними руками. Воронці занесені до Червоної книги, але їх усе одно зривають, хоча вони одразу в неволі гинуть.

— Напевно, квіти також бувають волелюбними.

— Любонько, бачиш он ті жовтенькі квіточки із загостреними пелюстками?

— Їх тут багато. Вони також під охороною?

— Так. Це тюльпан Шренка. Якщо пошукати, то можна знайти ще й темно-червоні та навіть фіолетові, але найбільше їх жовтого кольору. Якось я читав, що багато науковців вважають їх родоначальниками перших культурних сортів, у тому числі й відомих голландських тюльпанів.

— Цікаво!

— У п’ятнадцятому столітті дикоростучий тюльпан Шренка був вивезений турками в Крим і введений у культуру при дворі султана в Стамбулі. Там його називали «лале», звідси жіноче ім’я, популярне в країнах Сходу. Ти знаєш легенду про цю квітку?

— Розповіси — буду знати.

— Царський син Фархаде був закоханий у красуню Широн, але лиходії з помсти розпустили чутки, що дівчина загинула. І тоді воїн погнав свого вірного коня на скелю та розбився. Там, де його кров упала на землю, виросли ось такі тюльпани — символ пристрасного кохання.

— Сумна легенда. Я знаю дещо цікаве про ще одну царицю степів — сон-траву. Ти знаєш, чому сон-трава цвіте навіть тоді, коли температура повітря — нуль градусів?

— Справді?! Я не знав.