Читати книгу - "раКУРС"

Збираюся на зустріч із Сашком. Ми домовилися посидіти десь, випити по чашці кави й поговорити. Мама бачить, що я кудись лаштуюся, і одразу:

— Еліно, прошу тебе, благаю, не лізь куди не треба.

— Мамо, це куди саме?

— Ти сама знаєш свою вдачу: завжди кудись влипнеш. Країну ти не зміниш і той безлад, що коїться в місті, самотужки не припиниш.

— Мені не байдужа доля моєї країни, і ти це добре знаєш, — відказую їй, одягаючись.

— Ось тому й прошу. Це ж добре, що ти була на роботі на початку березня, коли таке в місті коїлося, що не приведи Господи.

— Згодна, що самотужки я бандитів не розжену, але й сидіти склавши руки не збираюся!

— Подумай про дівчаток, — просить мати.

— Мамо, якби я про них не думала, то мені було б байдуже, що там у місті коїться і який прапор піднято, але я саме про них і думаю. Мені не байдуже, де будуть жити мої діти, — кажу якомога спокійніше, а в самої всередині все кипить.

— Усе минеться, люди заспокояться, і знову стане тихо-мирно.

— Мамо, ти сама віриш у те, що кажеш?

— Вірю. Я знаю, що Луганськ — спокійне місто. Треба лише перечекати, і все стане на свої місця. А тебе, Елю, прошу лише про одне: забудь про свої громадські організації, побудь хоча б трохи просто матір’ю, а не активісткою.

Мама не просто просить, вона благає.

— Забути Небесну сотню? Зрадити їх?

— Не треба так, доню. Я також оплакувала їх, тому не хочу втратити тебе, щоб горювати, як матері Небесних янголів.

— Не хвилюйся, усе буде добре, — кажу їй і чмокаю в щоку на прощання. — Нікуди встрявати не буду й швидко повернуся. Обіцяю!

Замовили собі по чашці кави й сидимо із Сашком у невеличкій затишній кав’ярні. Він озирається навколо, ніби когось виглядає.

— Ми на когось чекаємо? — питаю.

— Ні. Звідки ти взяла? Просто оглянув публіку навколо: не люблю зайвих вух.

— Питай уже, що хотів, — усміхаюся йому, відпиваючи каву.

— Від тебе нічого не приховаєш, — у тон мені відказує Сашко й одразу напряму просить: — Елю, розкажи мені про події в місті на початку березня.

— Розказати про те, що ти сам добре знаєш? — питаю й уважно дивлюся на нього. — Мені здається, що ти знаєш навіть більше, ніж я сама. Першого й другого березня я була дві доби на роботі. Моя співробітниця поїхала в село до хворої матері, а мене попросила підмінити. Знала б, що таке буде коїтися, — не погодилась би.

— І кудись би вляпалась, — повторює він слова моєї матері, від чого я кидаю на нього докірливий погляд.

— Розкажу, про що розповіли члени нашої організації, які стали очевидцями мітингу першого березня біля пам’ятника Шевченку, куди прийшли проросійськи налаштовані організації.

— Що конкретно хотіли проросійськи налаштовані мешканці міста?

— Агітували за надання російській мові статусу державної, виступали проти нової української влади, як навіжені, викрикували лозунги проти «коричневої чуми» та «фашистів». Мітинг був добре підготований, про що свідчили численні прапори Росії та чорно-жовто-білі. Ось тоді все й почалося. Мітингарі рушили колоною до будинку ОДА, де вже спустили прапор України та підняли російський. Там стояли намети, у яких закликали людей записуватися добровольцями в народні дружини, які мали їхати в Крим на «допомогу». То був перший день божевілля Луганська.

— А другого дня?

— Божевілля продовжилося наступного дня, — вела я розповідь, згадуючи події другого березня. — Відбулося засідання Луганської обласної ради, де ухвалили рішення про проведення референдуму щодо федералізації України та надання російській мові статусу державної. Тоді пролунали заклики заборонити низку організацій, таких як ВО «Свобода», наш «Правий сектор», УНА-УНСО, «Патріот України» та деякі інші. Натовп людей заблокував будівлю облради, інші в балаклавах із російськими прапорами штурмували будівлю й підняли над нею ту ганчірку. Ось таким був день другого березня в нашому місті.

— Ваша громадська організація повинна бути обережною.

— Тоді ще ніхто не думав про обережність. Ми всі вірили, що цей хаос недовгий і не матиме продовження, тож дев’ятого березня активісти міста вийшли, щоб протистояти проросійським силам.

— Це правда, що тоді на мітинг вийшло близько двадцяти тисяч містян? — питає Сашко ніби ненароком, але я відчуваю, що для нього важливо все, що почує від мене.

— Не можу сказати, скільки, за різними оцінками від десяти до двадцяти тисяч, але справді багато було. Того дня я вже не була на роботі, тож вийшла разом із нашими, щоб протистояти людям, які чомусь збожеволіли. Відбулася сутичка, мені дісталися синці під оком і на плечі, нас відтіснили. Натовп навіжених захопив приміщення ОДА, повісив російський прапор. Повір, ми зробили все, що могли, але нас було не настільки багато, щоб змінити ситуацію. Ми прохали міліцію допомогти — марно, вона лише спостерігала за штурмом будівлі.

—