Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.

– Що ж ти мені, вороже душеня, теревені правиш?! Не знаєш, за які гріхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктів кревних, падло, не знаєш?

Підполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солоні слівця, веселилися від того, від чого також страждали й самі, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував підполковник новачка, то сильніше потішалися старожили, радіючи: недарма зібралися біля вахти, очікуючи етапу. Улеслива посмішка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим відливом зупинявся на комусь із них.

– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаєш? На вигляд – нашого Бога дитя?

– Які веселощі? – не відводячи погляду, відгукнувся Макар. – Душа болить.

– У всіх болить. У цих місцях у кожного заболить: по цей бік колючки і навіть по той. – Підполковник ще пильніше вдивлявся у хлопця, котрий височів над натовпом на голову і вперто не відводив погляду. – Знаю, болить тому, що ні в чому не винен! Помилочка судова! Так?!

– Як можна веселитися, коли в державі горе? Коли душа, серце кров’ю спливає?! – гуднув Макар, і вуста його затремтіли.

– Н-д-да?! – Підполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.

Запанувала тиша. Погляди надто цікавих бігали від хлопця-каланчі до господаря зони.

– За якою ж ти справою сів, соколику, якщо душа така чиста й віддана?

Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумні слова повернули п’яте березня[6].

– Гаразд. Потім з’ясуємо і цей кроксворд. – Підполковник зробив крок убік, щоб краще розгледіти новачка. – Поки що розіходьтеся та облаштовуйтеся. І в бібліотеку навідуйтеся. Кроксворди всім рішати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозуміли, ворожі душі! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурників живемо. Щоб добре ішачити, потрібно мізки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаєте слова Вождя: хто не працює, той… Що-о?

Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.

– Ну, ну-ну. Сміливіше…

– Той не їсть, – долинув голос зі строю.

– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозуміємося, – ще ширше посміхнувся підполковник. – Життя циркового артиста поту вимагає. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашій трупі, хоч трупом лягай, але все, як належить на арені. Аматорів не тримаємо. У нас – професіонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».

Етап, наче за командою, розвернувся і простежив за поглядом-кивком підполковника. Поряд із вахтою, праворуч від воріт, височів незрозумілий «стос дров». Придивилися – мерці.

– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббіг стрій, урочисто відкашлявся. – У нас цілковита свобода: хочеш із наваром пайку – давай норму. Принось користь державі. Ніякої примусовості. Не благаємо. Усе на свідомості. Немає бажання ішачити, працювати для блага вітчизни – у штабелях відпочивай. Силоміць на цьому світі нікого не затримуємо. Взимку – більше, влітку – менше. Мінімальна щоденна природна втрата – сім рил. Ось відповідь – вирішення архіскладного кроксворду. Щоб вистачило для наочної агітації – менше не буває. Розумієте, менше ніяк нізя… Вистава закінчена. Вибачте, ми працюємо без антрактів. Кому близько – пішки, кому далеченько – на трамваї, автобусах, на метро або таксі. Коротше, хто як звик – по домівках. Дякую за увагу.

Етап мимоволі зробив крок назад до вахти, і кілька чоловік видихнули: «сачки», прочитавши поряд зі «штабелем» викладене тілами слово.

Усі, хто нещодавно посміхався і забув першу заповідь зека, похнюпилися, ховали погляди від привітно-веселого начальника табору… Незабаром, як і старожили зони, вони виноситимуть із лісоповалу, із бараків або «больнічки» тих, кому не потрібна пайка, хто легально – ногами вперед, залишить зону раніше терміну, відміряного трійкою, за загальним списком, праведним або неправедним судом… Що вище, ширше і довше «штабель» височів біля вахти, то веселішало на душі в господаря табору – він знав, що недаремно отримує зарплату, форму, пайок, ордени, подяки, зірки на погони і з користю для суспільства проводить життя у цих місцях, забутих усіма богами, дияволом та іншою нечистою силою…

Приголомшені «виставою», зеки розійшлися. Після облаштування, знайшовши час, Макар поспішив до бібліотеки. Здоровенний амбарний замок на дверях зустрів хлопця. Здавалося, після ковтка повітря він знову сховався під хвилею, не знаючи, чи вистачить цього ковтка до тієї секунди, коли переступить бажаний поріг. Іще кілька разів до відбою Макар при зручній нагоді ходив на побачення до заповітних дверей. Одного разу навіть смикав замок, але…

– Вибачте, молодий чоловіче. Що вас цікавить у скарбниці мудрості?

– Газета, – механічно відповів Макар і лише зараз роздивився сусіда по нарах – невеликого, вузькоплечого, тонкогрудого зека. Він тримався сторожко, лякливо. Одяг і обличчя чоловічка здавалися попелясто-сірими, неживими, згаслими, а полохливо-тужливі очі й сива голова ще більше відтіняли мертвотність обличчя.

– Так-так, розумію, – озираючись на всі боки, ще тихіше зашепотів сивий чоловічок. – «Ізвєстія» від 28 березня.

– Та-ак-так! – видихнув Макар.

– Т-тих-хіш-ше-е! Т-тих-хіш-ше-е! – хрипів Сивий, кидаючи тривожні погляди у веселий кут, де компанія Профа різалась у карти, відступив у прохід нар, наче миша в нору. – Я допоможу вам.

– Як? – здивовано забасив Макар.

– Дуже вас прошу! Т-ти-ихі-ше-е! – Сивий притулив до губ маленьку долоню, знову покосився на веселий куток і витягнув із внутрішньої