Читати книгу - "Вітер часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Володя взагалі не вставав би з канапи цілий день, та Анжела сказала, що їй треба дати собі лад. Вона узяла душ і приготувала зелений чай, а Володя включив телевізор.
– Цю справу треба відмітити, я збігаю за шампанським, – вирішив він.
– Як хочеш, я можу ще побути, до третьої години.
Володя збіг з третього поверху. На лавці біля входу в під’їзд сиділи знайомі з Об’єднання, дивились за дітлахами, що грали в пісочниці.
Він купив пляшку шампанського і букетик квітів, які продавали узбечки коло гастроному. Вибрав лілові квіти волохатої сон-трави, їх привозили з гірських лісів Тяньшаню. Вдома він вручив їх Анжелі, сказавши, що це її фамільні квіти.
– Так? Чому? – поцікавилась вона.
– Тому що вони називаються сон, як і ти.
– Тепер будуть моїми, – вона обійняла і поцілувала Володю.
Він налив шампанське в фужери, почаркувалися, дивлячись одне одному в очі. Володя знову став наливати.
– Мені не треба, – накрила фужер рукою. – Я маю бути тверезою.
Посиділи ще, обійнявшись, на канапі, дивились передачу по телевізору. Володя розповідав їй про селище експедиції, про їх роботу і побут.
Анжела мовчки слухала. Важко було зрозуміти, подобається їй це чи ні. Подивившись на годинник, вона підвелась.
– Ти мене проведеш?
– Авжеж, прямо на Куйлюк.
– Ні, тільки до центру. Ти підеш додому, а я сяду в автобус.
Володя збирався запропонувати вийти по одному, спочатку він, а за п’ять хвилин вона, щоб не базікали знайомі біля під’їзду. Але потім подумав, що так можна усе зіпсувати, і нічого не сказав. Коло під’їзду нікого вже не було, по обіді усі звичайно відпочивали.
На протязі наступного тижня закінчили складання звіту, оформили його, а у п’ятницю відбулась науково-технічна рада, на якій захистили звіт. Ставили багато запитань, критикували мапи, складені експедицією, казали, що магістральні канави нічого не дають, визначити породи у них неможливо. Критикували буріння, тому що вихід керну був невеликим, у свердловинах – поглинання, розчину на них не навозишся, через витрату води – великі збитки. До протоколу записали, що треба переходити на повітряне буріння, хоча воно і без керну. Збирати і аналізувати шлам, який повітрям виноситься із свердловин. Вирішили зменшити обсяг прохідки канав, але для створення геологічних мап поставити буріння невеликими станками, бурити свердловини глибиною до тридцяти метрів. І ще багато чого, але за звіт поставили «відмінно». З цього приводу в суботу, яка була коротким днем, в приміщенні експедиції у дворі Об’єднання влаштували бенкет, на ньому майже усі напились.
Наступного дня зранку Володя знов попрямував до скверу Революції, тут біля «скельця» його чекала Анжела. Цього разу Володя не мав ключа, Женя вже повернувся, і Міша пішов до нього. Володя вирішив запросити Анжелу до себе у Старе місто, однаково він у понеділок полетить до селища експедиції. Вони пішли на вулицю Навої, яка була недалеко від скверу. По мосту перейшли бурхливу Бозсу, потім пішли тротуаром під деревами, вкритими першим листям, уздовж вузьких ариків, забраних у бетон. Недалеко від мавзолею Шейхантаур звернули праворуч і між високими будинками вийшли на курну биту вуличку серед глиняних дувалів. Увійшли у двір, де хазяйка щось прала у ночвах. Вона доброзичливо привітала Володю і Анжелу.
Володя відчинив двері своєї «квартири», яка не замикалась ззовні. Але з середини він замкнув її на гачок. Передбачаючи прихід Анжели, він накупив різних делікатесів і пляшку напівсолодкого вина «Боян-Ширей». Анжела, увійшовши в кімнату, відразу скинула черевики і задоволено пройшлася прохолодною долівкою, потім сіла на володіну розкладушку, застелену спальним мішком.
– Ти тут спиш? – з цікавістю оглядалась вона.
– Так, але ми постелемо мішки на підлозі.
– Почекай, розкажи спочатку, як твої справи? Захистив звіт?
– Так, на «відмінно». Учора вже відсвяткували.
– Отже, незабаром у свою пустелю?
– Завтра відлітаємо. У нас є аеродром, туди літають АН-2 з Самарканду, але на завтра ми замовили з Ташкенту.
Обличчя Анжели залишалось спокійним, вона тільки кивнула.
– Я чекатиму твого листа, на початку червня мені однаково треба до Ташкенту на пару днів. Дай мені твою адресу, я тебе знайду.
– Я тобі напишу, не турбуйся. Вдома я так чи інакше не залишусь, заміж за собачника не піду. Давай краще вип’ємо, я бачу ти припас дещо.
Володя відкоркував пляшку, налив вино в піали, з яких вони з Мішею пили чай. Склянок не було, бо вдома вони спиртне не пили, хазяї були б незадоволені.
Вони випили пляшку вина, до закуски Анжела не доторкнулася. Володя сів поруч і поцілував її. Анжела відразу ж відповіла, він відчув, яка вона м’яка і піддатлива. Володя підвівся, вона теж і дивилась, як він постелив на підлозі мішин спальник на ватині, а потім на нього свій. Виглядало досить м’яко.
– Давай допоможу, – Володя взявся за сукню.
– Я сама, – заперечила Анжела.
– Нічого, мені приємно тебе торкатись, – відповів Володя, а вона, як йому здалося, вдячно посміхнулась.
Цього разу Анжела нікуди не поспішала, вони провалялись на мішках половину дня.
– Тобі подобається? – спитав він.
– А хіба непомітно? – відповіла запитанням вона. – Так би і залишилась тут, не йшла додому. Ти такий ласкавий, я не очікувала.
– Залишайся, завтра летимо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.