Читати книгу - "Любов у спадок"

— Ах ти, хитруне, — пальцем накивав Джеффрі. Його обличчя знову розгладилося й навіть уже здавалося задоволеним. — Ти вмієш вгадувати мої думки! Виходить, Генрі Ланкастер теж буде тут?

— Гадаю, незабаром прибуде, — шанобливо, з поклоном відповів Нолліс. — Пан барон посилав по нього ще минулої неділі.

— Гаразд, — рішуче сказав Джеффрі, накидаючи на себе плаща, — я все-таки зійду нагору, що б там не наказував цей старий упертюх. Шанобливий син, майбутній граф Персі мусить бути присутній при останніх батькових хвилинах.

Він скривив губи в гіркій посмішці й поквапливим кроком вийшов геть. Джон Нолліс пропустив свого пана вперед і рушив за ним.

За дві години всі вони стояли поруч із пишним ложем графа. Джеффрі, його молода дружина Марія, двоє кузенів по материнській лінії, ще кілька родичів, які тислися по кутах і яких Джеффрі не пам'ятав; заплакана економка Дженні, що раз у раз втирала сльози рукавом, баронів духівник… Священик, що стояв біля ложа, тихо читав молитву, і його невиразні слова створювали ще гнітючішу обстановку в панських покоях.

Генрі Персі вмирав. Варто було кинути оком на цього змарнілого чоловіка, щоб зрозуміти: жити йому лишалося навряд чи більш ніж дві години. Пожовкла, ніби пергаментна шкіра обтягувала його костистий череп і робила схожим на живу мумію. Джеффрі змусив себе глянути на це знайоме й водночас якесь чуже, далеке батькове обличчя й відразу в сум'ятті відвів погляд. Йому завжди ставало зле від видовища близької смерті.

Він спробував з'ясувати власні почуття. Гіркота втрати? Так, мабуть… Все-таки він любив батька, хоча той ніколи не виявляв до нього особливої приязні. Радість? Ні, тільки не радість. Дивно, але попри такі близькі перспективи одержання жаданого титулу й спадщини, радості він не відчував. Швидше — глухе роздратування. Йому бридкі були всі ці родичі, слуги, що юрмилися біля одра вмираючого, нестерпні їхні голосіння й тужне зітхання. Він, тільки він повинен бути в цій кімнаті! І тільки йому повинна призначатися остання батькова посмішка та його воля. Але ні, злетілися, як хижі птахи на здобич. Чекають… Джеффрі обвів дратівливим поглядом усіх навколо й презирливо стис губи.

Двері в баронові покої тихо відчинилася, й на порозі постала ще одна людина. Всі мимоволі повернулися до того, хто ввійшов. Літній лицар у мокрому дорожньому плащі, з золотим ланцюгом на шиї, кряжистий, із червоним обвітреним обличчям, невпевнено ступив у кімнату.

Присутні, видно, впізнали цього чоловіка та шанобливо відступили. По правді кажучи, в англійському королівстві мало хто не знав сина знаменитого графа Ланкастера на прізвисько Крива Шия, двоюрідного брата короля, одного з найдоблесніших лицарів Англії. По тому, як його батько майже тридцять років тому допоміг юному Едуардові III зійти на престол, король обсипав милостями всю його родину. Генрі Ланкастер по праву вважався найвпливовішою людиною в країні.[13]

Молодий Персі подумки вилаявся. Граф Ланкастер був відомий не тільки своїми родинними зв'язками з королем, але й надмірною прямолінійністю. Лицарську честь і обов'язок він цінував понад усе, й це частенько бувало причиною неприємностей як для інших, так і для самого графа. Сер Генрі був надто принциповий… Сер Джеффрі непомітно поморщився, але негайно додав своєму обличчю належного шанобливого та стражденного виразу. Джеффрі вважав за велику удачу своє одруження з дочкою могутнього графа Ланкастера. Хоча він не мав до Марії особливо ніжних почуттів, тесть, до якого був настільки прихильний король, дорого коштував.

Тому зі скорботним виразом на обличчі він повільно рушив назустріч графові, вітаючи його. Граф був найкращим другом його батька, і слід було переконати сера Генрі в тому, що син щиро засмучений.

Старий лицар квапливо поцілував свою дочку в чоло й ступив до Джеффрі.

— Як він? — із щирою тривогою запитав граф Ланкастер.

І лише по тому швидким рухом витер дощові краплі, які не встигли ще висохнути на обвітрених щоках, та заклопотано глянув на хворого. У сера Генрі було розумне, хоча й трішки наївне обличчя чесної людини; Джеффрі вкотре подумав про те, як йому вдається так довго втримуватися при королівському дворі.

— Моєму батькові дуже погано, — з гіркотою мовив Джеффрі. — Кляті лікарі нічого не змогли вдіяти. Боюся, що…

Він скорботно замовк. Граф швидко відвернувся, й молодший Персі встиг помітити, що на очах у Генрі Ланкастера блиснули сльози.

Раптово з високого ложа, заваленого перинами й ведмежими хутрами, долинув кволий переривчастий голос:

— Хто там?

Усі здригнулися. Голос графа Персі швидше нагадував глас із того світу, такий він був слабкий і невиразний, Джеффрі також мимоволі сіпнувся від цього страшного звуку. Чоло його вкрилося потом. Батько отямився! Як невчасно…

— Прибув граф Ланкастер, ваша світлосте — він ледь знайшов у собі сили, щоб відповісти.

З купи подушок пролунав короткий сміх, більше схожий на кашель.

— Виходить, мій… син… тут? Тим краще…

Генрі Ланкастер ступив до краю ложа, схилився над вмираючим.

— Генрі, це я, твій друг.

— Це ти, Генрі? З'явився… Не думав, що… побачу тебе… перед… смертю! — хворий говорив з натугою, проте, схоже, цілком свідомо. — Радий… тобі. Це дуже… до речі, що ти… приїхав. Будеш… свідком. Священик… тут?

Джеффрі почав нервуватися. Йому зовсім не подобалося те,