Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

Не закривати на ключ ту браму — це вже щось. Але не слід забувати про те, що є люди, які ніколи її не зачиняли, а присвятили вирішенню цієї проблеми все своє життя.

Розуміння досвіду інших людей, особливо важкого та драматичного, — то нелегке завдання для всіх, а для багатьох — неможливе. А тому має сенс прислухатися до слів когось (як-от Герта Мюллер, лауреат Нобелівської премії з літератури 2009 року), хто вміє про нього розповідати.

«Навіть через шістдесят років після перебування у Таборі, — написала вона, — їсти означає для мене велике збудження. Я їм усіма порами. Коли я їм разом з іншими людьми, на мене гидко дивитися. Їм я жадібно. Іншим невідоме щастя поїдання, вони привітні та ввічливі за столом. Коли я їм, увесь мій розум пронизує надмірне щастя... Я їм із таким задоволенням, що боюся померти від радості, бо відтак більше не зможу їсти. Вже шістдесят років я знаю, що моє повернення додому не змогло заспокоїти в мені “щастя” Табору. І сьогодні, з його голодом, він зубами вириває з мене ядро будь-якого іншого почуття. Всередині в мене — порожнина»[52].

Для того щоб добре почуватися, нам необхідно приб­лизно 2000 калорій на добу. В країнах Західної Європи ми споживаємо близько 2900 калорій. Майже третина світового населення їсть менше 2000 калорій, а 30 відсотків з цієї третини (йдеться про 500 мільйонів осіб) споживає менше 1500 калорій на добу, тобто страждає від голоду, це означає, що їхнє тіло канібалізує саме себе. Симптомами такого стану є надмірна худорлявість, надутий живіт, апатія, в’янення шкіри, слабкість м’язів, депресивний стан нервової системи, слабка протидія організму захворюванням, які нарешті закінчуються смертю в результаті недоїдання. Майже через півстоліття після так званої Зеленої Революції, як вказується у звіті Інституту всесвітнього спостереження від січня 2011 року, «велика частина людської сім’ї досі страждає від хронічного недоїдання», і, незважаючи на інвестиції у сільське господарство з боку держав, міжнародних організацій, різних фондів, ще й досі незрозуміло, що саме треба зробити, щоб допомогти 925 мільйонам осіб, що недоїдають[53].

Голод супроводжує всю історію людської цивілізації, від прадавніх часів і до наших днів.

«Багато хто робив хліб із насіння винограду або з квіту горіхів; інші — з коренів папороті, які спочатку клали під гніт, потім сушили й перетирали надрібно, додаючи трохи борошна. Деякі робили те саме з польових трав».

Голод загрожував загальному виживанню людської раси. Голодомор

«спустошив Грецію, досягнув Італії, далі пройшов Галією, досягнув найвіддаленіших куточків Англії; багаті ставали блідими від голоду, як і бідні, а голодна нестямність змусила людей їсти людське м’ясо».

Таких прикладів (перший належить Григорію Турському[54] і стосується VI століття, а другий — Раулеві Ґлаберу[55], який описує події XI століття) повно в історії. Нескінченна кількість розповідей стосується різних історичних епох і віддалених одна від одної країн та земель.

Узагалі у нас украй невиразне й неясне уявлення про наше минуле та повсякденне життя наших пращурів. Досить навести два приклади. Перший: офіційна назва Великого Герцогства Тосканського була такою: «Найщасливіші землі Найсвітлішого Великого Герцога». Та все ж слід пам’ятати, як вказував Карло Марія Чиполла, що «до промислової революції від найщасливіших земель не було навіть сліду; були лише найщасливіші невеликі соціальні прошарки, щастя яких базувалося головно на нещасті інших»[56]. Наприкінці чинквеченто до Тоскани завітав англієць Роберт Даллінґтон, який у 1605 році опублікував у Лондоні свої дорожні нотатки. Там стверджувалося, що в Прато споживання м’яса на душу населення становило двадцять один фунт на рік. Двадцять один фунт відповідає приблизно семи кілограмам. Сім кілограмів м’яса на рік, така мізерна кількість, як писав Даллінґтон, що житель Лондона ніколи б у це не повірив. Мандрівники «бачать лише красу міст і фасадів палаців і думають, що це європейський рай». Чиполла користується нагодою, щоб повідомити нам, що у 1860 році споживання яловичини та свинини на душу населення в Італії становило приблизно десять кілограмів на рік. Гадаю, що було б доцільно порівняти ці дані із сьогоднішніми, які можна знайти на сайті www.veganitalia.com[57]. У наш час споживання на душу населення в Африці становить 11,3 кілограмів, у країнах Середньої та Східної Азії — 41 кілограм, а у високорозвинених промислових країнах — 81 кілограм на рік. Сьогодні багато хто вважає, що було б доцільно (а дехто з апокаліптичним мисленням — необхідно) зменшити споживання м’яса у високорозвинених промислових країнах на 40 відсотків.

Другий приклад пов’язаний зі структуральним співвідношенням між епідеміями та голодною смертю. Під цим кутом зору символічним є оповідання Маркйонне ді Коппо Стефані, флорентійського літописця, що описує епідемію чуми 1347–1348 років:

«Багато було таких, що померли, і їх ніхто не бачив, багато хто помер від голоду, тому що коли хтось злягав у ліжку хворий, то перелякані родичі казали: я піду за лікарем, тихенько виходили з кімнати і більше не поверталися»[58].

У своїй роботі «Економічна