Читати книгу - "Кістяк з Чорнобиля"

Наостанок додам: після кількох невдалих спроб провести хоч одне притомне засідання від ідеї парламенту на Перуновому хуторі теж довелося відмовитись.

Відтоді і в хаті, і на обійсті запанував природний для цих місць лад. Усі, як могли, намагалися поважати одне одного, хоч позаочі говорили різне, бо обмовляти ближнього — одна з найулюбленіших українських забав.

З плином часу друзяки почали помічати, що Пед­ро-Кончітто все частіше стало усамітнюватися в саду. Його овальний силует з веселковою копицею гички замість хвоста чітко малювався на тлі далеких вогнів нового чорнобильського саркофага, схожого на велетенський ангар для літаків.

А якось одної місячної ночі воно почало видавати страшні звуки, які одночасно були схожі на полохливі зойки сойки та писк дельфінів.

«Шо то?» — налякано питалася Чупакабра.

«Хрін його знає», — з притаманним йому почуттям гумору ворушив іклами Лесик.

«Тобі зле? У тебе болить голова чи живіт?» — співчутливо цікавилися друзі, але Педро-Кончітто лише незадоволено огризалося:

«Т-ш-ш-ш-ш-ш, не заважайте! Я подаю сигнали своїм братосестрам. Вони вже близько… десь за двадцять мільярдів кілометрів звідси».

Цю незбагненну для звичайних землян відстань інопланетяни здолали менше ніж за добу.

Вже наступного вечора на бабин город, котрий тільки-но вкрився молодою травичкою, дивним чином матеріалізувавшись у повітрі, почала опускатися золота літаюча тарілка.

Поки всі мешканці чорнобильського хутора, роззявивши пащеки, спостерігали за цим екзотичним видовищем, Педро-Кончітто стрибало, наче гумова кулька, вигукуючи:

«Велкам на Землю, гості дарагіє!»

Коли тарілка приземлилася, з неї золотими сходами спустилися два інопланетянина, дивовижно схожі на Педро-Кончітто. Тільки один був жовтого, а інший — червоного кольору.

«Знайомтеся, це моя справжня родина, — представило інопланетян Педро-Кончітто. — Називайте їх, як завгодно: “ей”, “гей”, “сишішь, ти, чувак”, бо їм геть байдуже. Ми бо вже давно подолали ці забобони, що й досі роз’єднують землян, призводячи до воєн і прикрих непорозумінь».

Під час його промови інопланетяни із жахом дивилися на кирзові чоботи прикопаного на городі москаля, які стирчали з-під землі.

«А от мене звати Лесик, — гордо виступив уперед сіамський кабан-близнюк. — А той, що в мене на спині, той Стасик. До речі, хочете свіженький анекдот про вашого колегу? “У Чорнобилі виростили найбільший у світі огірок і повезли його на міжнародну виставку. По дорозі огірок на хрін усіх з’їв”. Ха-ха-ха…»

«Я і мої друзі не терпимо штучний, до того ж неполіткоректний гумор, — трохи ображено форкнуло Педро-Кончітто. — І взагалі, на мою думку, анекдоти свідчать про недостатність інтелекту та освіти в того, хто їх розповідає. Ти, пардон, дрімучий натурал-телепень».

«Та ладно, пацани, не ображайтеся. Я ж абсолютно толерантний, політкоректний чувак. От вам анекдот про мене: “Чорнобильський конє­завод реалізує пєгасов, кєнтавров, єдінорогов і восьміногіх кабанов, що вміють розповідати анекдоти. Оптовим покупцям знижки…” Ха-ха-ха…»

«Ціную твою самоіронію», — криво посміхнулося Пед­ро-Кончітто перед тим як уперед виступила Чупакабра.

«Дуже приємно познайомитись», — зробила вона щось на кшталт кніксену, протягуючи прибульцям коротеньку лапу.

«У нас не прийнято ручкатись, — аж зашипіло на неї Педро-Кончітто. — Для нас протягнута рука — символ агресії».

«То як з ними вітатися?» — поцікавився басом крокодил Гєна.

«Тертися спинами, демонструючи одне одному політкоректне і толерантне ставлення», — відповів синій хрін.

«А якщо в мене нема спини?» — зауважив Лесик-Стасик.

«А-а-а-а, е-е-е-е-е…» — не знайшлося, що відповісти Педро-Кончітто.

«Оця ваша толерантність тільки до тих, кому ви нав’язуєте власні звички та звичаї, — форкнув кабан. — А хто незгоден — одразу тавруєте дикунами, не добираючи слів».

«Ето називається неперсоніфікований лівацький тоталітаризм. Я по радіо об етом слишал», — прогарчав крокодил.

«Чи не могли б ви пояснити причину вашого неочікуваного візиту», — спробував розрядити трохи напружену ситуацію Кістяк Кость.

«Із задоволенням! —