Читати книгу - "Panicoffski"

Це було у Празі. Перший у житті виїзд з України за кордон. З університету. Як студент-славіст. Тоді за кордон можна було лише як виняток, після попереднього допиту на різних комітетах комуністичної партії. Цей допит був без фізичних тортур, а радше нагадував телегру, таку собі вікторину, подібну до «Найслабшої ланки». Тільки що ведучих Анн Робінсон із суворими пиками було десь із п'ять, а відповідаєш на питання не в компанії з иншими, а постаєш перед інквізиторами сам-один. Ну, й пики в тих анн були такі якісь дуже немодні, якісь спітнілі. Вони не мали сенсу гумору, проте мали кумедні зачіски а-ля «встав с постелі, помитися забув». Знаєш, те, що англійці називають «днем поганого волосся». Питання були досить прості на кшталт: скільки є фаз ядерного вибуху, або чи знайомі ви з якимись иноземцями, хто такий Ауґустініу Нету, чи ще: чому маєте задовге волосся? Не знаєш, хто такий Нету? Ну, про це потім. Тож я на все це відповів, а тоді вже не було жодних проблем до самої Праги, якщо не враховувати, що на кордоні мене з пашпортного фото ніяк не міг впізнати російський прикордонник. Все дивувався, чому це в мене на фотці вуса, а в житті нема. А то ж я сфотографувався, ще як під Паленсу косив. Та врешті все обійшлося, лише змушений був прикласти пальця під носа замість вусів й сказати «зіґ-гайль» (жартую), тож він мене таки впізнав. Нарешті приїхали з кількома иншими студентами і двома викладачками (тоді з України взагалі індивідуально людей нікуди не пускали, аби не розбіглися, немов зайці, на радощах, а так, теоретично, у ґрупі легше стежити за поведінкою, завжди ж когось попередньо призначали доповідь до КҐБ писати, а всі тоді всю поїздку намагалися вирахувати, кого саме. Дехто мав совість і просто відписувався, а дехто стукав на повну, це вже як кому пощастить. На мене таки хтось настукав, що я пива забагато пив. Але старший каґебіст, вочевидь, і сам був пивозавром, тож виявив комуністичну поблажливість). Ну я відразу в Празі перевдягаюся в шорти з бахромою, взуваю в'єтнамки, адже Чехія тоді порівняно із совою була диким Заходом із купою иноземних туристів. Я від тої свободи аж сп'янів: вже за годину по приїзді розтинаю центр міста — Вацлавак у шортах, і ніхто й не дивиться у твій бік, не кажучи вже про те, щоб «в'язати», як у нас в Україні. Вдома тоді з цим було суворо: Талебан ментокрилий суцільний, — 35 ґрадусів улітку, а ти — ні-ні — лише в кальсонках там вкраїнських, sharovary називаються. Тільки що без бороди можна було, навіть віталося, щоб обличчя відкрите було, таке собі «откритоє русскоє ліцо» — аби видно було: людина-образєц, правди від Країни Рад не ховає. А тут іду собі, патлатий, Прагою, двері барів, яких в Україні тоді в природі не існувало, чи не босою ногою відкриваю, — Еуропа та й годі! Від справжнього пива мало не збожеволів. У Києві ж тоді як пиво продавався мильний розчин з алкоголем. Був він теплий улітку й холодний узимку, залежно від температури повітря. Але частіше його зовсім не було майже ніде в крамницях, тож у мене з друзями у вихідні улюбленою розвагою якраз і були «пошуки пива». Тобто ми знали низку крамниць у потаємних куточках міста, де «пиво» иноді бувало, тож методично обходили їх прогулянковим кроком, аж поки не впольовували десь бажані кілька пляшок підігрітого під батареєю, як і годиться. Відтак це розпивалося в парку під заздрісними поглядами й запитаннями: «Хлопці, де пиво брали?» — «Та, брат з тюрми надіслав». Аж тут тобі у Чехії — найкраще пиво у світі! Я, правда, тоді ще про це не знав. Думав: вау, якщо тут таке пиво, то що ж там далі за Берлінським муром буде? Така собі ідеалізація юнацька. Тож і кажу: дикий Захід був, як на мене. Джинси «Мустанґ» німаківські майже вільно купити можна було, не кажучи вже про твою, Фабі, улюблену ґумку «Педро»! Так відгуляв я два тижні казковим середньовічним містом, просиджуючи вечори в господах, випиваючи кухлів по вісім «Праздрою» або там «Сміхова» за вечір, патякаючи з місцевими і вбачаючи в кожному співрозмовникові Півейка або хоча б вільнонайманого Марека. Шортів так і не знімав принципово вже до кінця (колеґа з універу аж отетерів, як уперше мою уніформу побачив, каже: ну ти, Панікоффскі, ліберал!). Правда, ні, раз таки зняв. Професорки, що з нами поїхали, виявилися демократками, — дали дихнути волі, але раз за офіційною програмою довелося пхатися до музею Леніна (там же ж теж був комунізм, але такий несправжній, тобто без голодухи і навіть із забавками всякими: пивком там скрізь і оленячим стегном у меню ресторанів, — такий комунізм «з чілавєчєскім лицьом» ще якось можна було витримувати). Тоді викладачка мене відкликала вбік і тихенько так каже: Освальдо, я тебе прошу, до Леніна можеш штани вдягти? Ну, Фабі, це я зрозумів, не можна віру зневажати, це було б як до мечеті — у плавках: не мона й край.

В один із вечорів я десь після шостого кухля загріб до господи, здається, «В котяри» називається, що просто під Градом, знаєш «Замок» Кафки? Це ж якраз і є Град, який його надихнув. Дивлюся, все забито, лише одне місце вільне. Ну, я туди падаю. Аж бачу, просто біля мене сидять єдині в закладі дві дівчини гіпуватого вигляду й упівголоса теревенять щось на кшталт «грахтенграхтен», — я дотоді справжньої розмовної англійської ніколи не чув і сприйняв це за голландську. «Чи не маєте цигарки?» — питаю англійською — це я так вирішив запалити задля людського спілкування, бо ніколи серйозно не курив — лишень раз, коли сильно закохався й хотів мати абсолютно ті самі відчуття, що й ґерлфренд. Так от затягаюся на повні легені, кажу: «З самого Гроненгена будете?» — «Як?» — «Ну-ну, жартую, звісно, щонайменше з Неймегена?» — «Та ні, я — з Лондона, а Клер — з Ньюкасла» — «Я перепрошую, ви хочете сказати, що англійки?»