Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

Бородавка задумливо теребив вуса. Никодим йому явно подобався.

— Згода, — кивнув старий характерник.

— То як, Никодиме, візьмеш нас з собою? — звернувся Андрій до водяника.

— Візьму, — моментально відповів той. — Тоді так: спершу до відьом на побачення, а тоді в Черкаси… — І, трохи помовчавши, спитав: — Сивий, чуєш?

— Ну?

— А що таке «кацап»?

Характерники так і покотилися від сміху.

Тиждень по тому, якось надвечір, на дорозі, що веде до придніпрового села Очеретянки, показалися троє вершників. Були це водяник Никодим і характерники Сивий та Бородавка.

— Треба ж таке, Сивий, — говорив Бородавка, — що ця нечисть саме в Очеретянці живе!

Андрій непевно кивнув.

— Гапку побачиш, — так, мов би між іншим, вів далі Степан.

— Побачу.

— А хто вона, ця Гапка? — запитав водяник.

— Відьма, — відповів Бородавка.

— Не відьма, а знахарка, — поправив його Андрій. Старий характерник лише крекнув.

Ліворуч від дороги, майже коло самого села, був ставок, і водяник притримав коня.

Ставок був круглим, як те блюдце. З боку від дороги над ним росли величезні верби, які купали свої довгі коси вдень у блакитних, а зараз, під вечір, потемнілих водах. Протилежний берег заріс густим очеретом, що краєм ставка тягнувся до самих верб, а за стіною очерету видно було густу діброву. Цей невеликий ставок був таким глибоким, що жителі Очеретянки навіть легенди про нього складали, і, чесно кажучи, користувався він недоброю славою…

— Савко! — голосно крикнув Никодим.

У прибережних очеретах щось зашаруділо, і відтіля показалася бородата істота.

— Здоров, Никодиме! — Істота відразу недовірливо покосилася на козаків.

— Майже свої, — посміхнувся Никодим. — Характерники.

— А-а-а… — простягнув незнайомець і виліз з очерету. Зросту він був такого ж, як і Никодим.

— Ще один водяник! — вигукнув Бородавка.

— Сам, значить, приїхав, — сказав Савка, не завваживши здивованого захоплення характерника. — А ми з Вітряком до тебе на Інгулець гуляти зібралися…

— Не буде гульні. Кляті відьми винокурню розгромили і випили горілку, а Сомка задрали всмерть…

Савка витріщився на Никодима, як баран на нові ворота.

— Ай-ай-ай! Що ж робити?

— Пики тварюкам нам’яти, — відповів Никодим, на що Савка невдоволено скривився.

— Це ж їхати тре’…

— Тебе ніхто й не кличе, — сердито сказав Никодим. Хто-хто, а він добре знав важкого на підйом Савку. — Сиди у своєму болоті. Я за Вітряком приїхав. Як тут у вас?

— Вітряк з Козодоєм посварився і дав йому прочухана, а так усе тихо. Ну, то я теє… піду, мабуть?..

— Давай, — відповів Никодим і повернувся до козаків: — Гайда, хлопці, до Вітряка!

І всі троє подалися до млина, що стояв неподалік від ставка.

Сутеніло швидко, і на тлі червоної заграви заходу млин понурою громадою одиноко здіймався серед поля. Роботу вже давно було скінчено, і тиша кругом аж дзвеніла.

— Вітряку! Де ти там? — гукнув Никодим. — Вилазь, курвий сину!

У відповідь на його крик на млині щось шурхнуло, скрипнули двері, відкрилися і відразу закрилися.

— Вітряку! — знову погукав водяник.

Зсередини почувся голос.

— У! Никодим?

— Я.

— А з ким ти?

— Не бійся, це козаки-характерники, друзі мої.

Двері знову скрипнули, і на порозі з’явився невисокий, коротко стрижений «під макітру» чоловік.

— Здоров, Никодиме! — сказав він і почав спускатися сходами. Зістрибнувши з останньої сходинки, він став навпроти козаків.

— Ось познайомся, — представив водяник козаків, — Андрій Сивий і Степан Бородавка, характерники.

Домовик потис руки козакам.

— У! Вітряк, домовик.

— Я знавав вашого брата, — зауважив Бородавка.

— Та ну? І де? — здивувався Вітряк.

— В одному селі під Києвом. Я тоді роками був, як ото зараз Андрій. Мельник просив, щоб я його прогнав.

— І що?