Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Він вибухнув кашлем. Обличчя покрилося червоними плямами. Чи ж він не хворий?

— Це мусив бути хтось, — продовжив Йосип, — хто зійшов би за інтелектуала, який цікавиться літературою. Це й обмежило вибір. Інтелектуалів у нас мало, не мені тобі про це говорити. А ті, котрих ми маємо, майже всі займають керівні посади. Їх надто мало, і вони надто цінні для нас, ми не можемо наражувати їх на ризик. Хтось такий, як Дмитро, не підходить для цього. Його особисті прикмети відомі всюди. Фактично не було нікого іншого, хто міг би це зробити...

— А той студент сам не міг це зробити? — запитав Леонід. — Як його там, Ста...

— Краще жодних імен, — відрізав Йосип. — Ні, не міг. Зрештою, все було і так понад його сил.

— Гадаю, що і я б не зміг. А той Юліан про це так просто говорить, мов ідеться про те, щоб зарізати курку чи кролика.

— Всіх рідних Юліана вбили росіяни, — відповів Йосип. — Він один з небагатьох, кого наші в червні 1941 року ще живим визволили з Бригітки у Львові. Довкола гора трупів арештантів, замордованих за наказом Хрущова. Декілька днів він переховувався у підвалах собору, а коли росіяни відступили, то кинувся розшукувати рідних. Він знайшов трупи батька, двох братів і сестри. Німці замордували третього брата та одного із швагрів. У 1945-му, коли за наказом Хрущова та Рясного відбувся перший наступ на УПА, дружину Юліана та трьох його дітей депортували. Більше він про них не чув. То хіба дивно, що він видається таким розлюченим?

— Та ні, проте це так жахливо. Мені хочеться просто спокійно жити. А на що ми тут розраховуємо? На третю світову і мільйони загиблих? Адже саме цього дожидається більшість тих, хто тут, чи не так? Що прийдуть американці і поб'ють росіян. А скільки українців заплатять за це?

— Особисто я сподіваюсь тільки одного, — спокійно відказав Йосип. — Що ніколи не залишу своїх товаришів. А заглянути далі у майбутнє не можу.

— Звичайно... — обережно підхопив Леонід. І як він міг так необачно повести розмову! — Я плету нісенітниці.

— Чому? — запитав Йосип. — Думаєш, що всі ми тут не хочемо просто жити і щоб нас залишили в спокої? Знаєш, я ще роками носив у сакві шкільне видання «Іліади» та «Одіссеї» разом із хрестоматією Платона. Інколи я їх навіть і перечитував. Хотів стати класиком. Можеш собі таке уявити?

— А ти як сюди потрапив?

— У 1944 році, коли я був у п'ятому класі гімназії, будинок у якому ми мешкали в Перемишлі, розбомбили. Ми вирушили до Старого Самбора, де мій вуйко мав господарство. Моя мама і я. Батька вже не було на світі. Я прихопив якомога більше підручників, щоб учитися самотужки, бо хотів після війни стати студентом. Я був переконаний, що ця війна не триватиме вічно, що незабаром життя нормалізується, і я, як і ти, хотів собі спокійно десь жити, щоб ніхто мене не чіпав. І тоді, коли закінчилася війна, а життя так і не нормалізувалося, я продовжував надіятися. Я був такий нетерплячий, все стояло мені поперек горла через те, що втрачу ще два або три роки. Але ніяк не більше. Мушу сказати, що в нашій сім'ї ніхто націоналістично настроєний не був. Нам добре було при австрійцях, незле велося й при поляках, дома вважали, що всі труднощі спричиняють ці дурноголові і фанатики серед українців. Ми дуже хотіли повернутися до Перемишля, передусім тому, що Старий Самбір знаходився на новій радянській території, а Перемишль залишився польським. Мій вуйко Євген не був схильний до України і цурався націоналістів. Він хотів назад до Польщі, але не з порожніми руками.

Все, що мав, все наше майно було в Старому Самборі, він хотів був іще щось врятувати і думав, що це вдасться. Це зволікання стало для нас фатальним. Якось восени 1945 року наше село оточили загони НКВД. Вони встановили кулемети, розставили броньовики і легкі танки. По селі вони пройшлись з собаками і встромлювали довгі металеві прути у скирти і стріхи в пошуках вояків УПА, які переховувались. Там, де їх знаходили, підпалювали хату. Довкола стріляли, билися, плюндрували. Енкаведисти сновигали з зарізаними курками і гусями по обійстях і примушували жінок їх для них засмажити. Передусім вони шукали самогон, і всі перепились вже першого дня. Облога тривала, і вони нишпорили в кожній хаті, в кожному господарстві. То тут, то там були чутні автоматні черги, вибухи гранат, лемент та зойки. Ніхто не знав, що діється. Ми бачили, як з хат виводять юнаків та чоловіків, і не наважились сховатися. Криївку ми мали, та коли почули, що вони шукають з собаками, залізними прутами та вогнеметами, що обстрілюють і закидують гранатами кожний закуток і що кожного, хто ховався, вважали бандитом, то вуйко Євген не захотів, щоб ми навіть і спроби робили ховатися. Він вважав, що нам боятися нічого, — ось ми тут як на долоні. Та було очевидно, що він смертельно боїться. Цілу ніч ми не стуляли очей. Довкола села палали вогні, світили прожектори, гавкали собаки, лунали постріли. Наступного ранку наступила наша черга. І тут тебе охоплює безсилля і злість. Хочеш боронитися, але бачиш страх в материних очах і тому йдеш зі всіма як вівця. Мене привели до школи, і я десь загубив свого вуйка. Смерділо паленим м'ясом, чути було крики. Мене не мучили. Через півтори доби без їжі мене стали допитувати. Питали мене мало, але я мусив вступити до «стрибків» — винищувального батальйону, яким тоді виступали проти УПА, нацьковуючи українців проти українців. Тих, хто відмовлявся, шмагали майже до смерті або припікали їм вогнем ноги і тоді знову ставили перед вибором. Я не відмовлявся, я підписав заяву, що готовий зі зброєю в руках боротися проти банди УПА та їхніх наймитів до повного їхнього знищення. Тоді мені дали поїсти, і через два дні ми, «стрибки-добровольці» з нашого села, вирушили