Читати книгу - "Хроніки Південного"

спочатку покурити. Загалом я не курю, і в чому тут прикол — не розумію. Спробував пару разів затягнутися, але мені воно смердить — і більше нічого. Жодного толку. Але якщо тобі пропонують, то не почнеш відмовлятися, бо будеш слабаком і маминим синочком. Беру цигарку, затягуюсь просто у легені і відразу закашлююсь, а вони як зарегочуть! Корочє, тепер я зовсім як той придурок, і що ти їм скажеш.

Вони ще дужче почали мене дратувати, бо роблять вигляд реальних чуваків, майже підбадьорюючи один одного, базікають, як вони круто все зробили, а мені здається, що вони сцяли по ногах не менше мого, але тепер тут рисуються один перед одним. То ж треба придумати таке, щоб цигарки з магазину поцупити. Ясно, що Camel вони бачили лише по тєліку, і взагалі, все тут різнокольорове, хтось, може, про таке чув, десь бачив, але ніколи не мацав, тому так і хочеться хапнути якусь там дрібничку на пам’ять. Живеш собі хтозна-скільки років у задрипаній норі, і раптом перед самим носом — пачка справжнього Camel. Ще й як хапнеш! А про те, що трапиться, думаєш вже потім. Але не почнеш тут всіх застерігати, бо подумають, що ти останній сцикун. Тому стосовно «Смирнова» теж схожа виходить ситуація. Відійшли кудись подалі, перелізли через залізничну колію, сіли і кайфуємо від своєї крутизни. Біль у коліні потрохи стихає, і з ним відступає страх. Ніхто тут заради пачки цигарок не буде поля прочісувати і кіпіш піднімати.

На другий день наш тренер ніяк не може збагнути, що з нами трапилось. А ми, мов осінні яблучка з яблуні, падаємо самі й без струшування, вистачає найменшого вітерця. Усім нам, молокососам, тренер скоренько знаходить заміну, я сиджу на лавці запасних, мовчу і намагаюсь в очі нікому не дивитися. Блін, думаю, тож треба через тих психів так начудити. Усе! Потрібно зав’язувати з різною дурнею і нема чого з гівна коників ліпити. Тренування мусить бути на першому місці. Звичайно, заробити бабла теж потрібно, але спокійно, без ризику. Не треба собі життя засирати, а в житті я хочу грати в регбі!

Отримав я диплом про друге місце, оскільки фінальну гру ми програли українцям. Винним я себе не почував, бо українців покласти — майже без шансів. «Цей диплом тобі авансом», — сказав наш тренер, і я, після внутрішнього звіту перед своїм сумлінням, прийняв його, ледь не цілуючи руки.

Проте повернувся додому крутішим в сто разів, аніж доти. Злотувок на записуючий магнітофон мені не вистачило, та я й не хотів спустити всі гроші на одну річ. Купив широкі штани кольору бордо, нові червоні кросівки з м’якесенької шкіри, декілька касет, а головне — дві нові футболки. Одну — ту, що з Джорданом, а іншу — з капюшоном і написом Chicago Bulls. У нас в Шяуляї теж можна було купити футболки з Chicago Bulls, час від часу бували навіть з капюшонами, але без Chicago Bulls, але поєднання, щоб усе разом, — я ніколи не бачив, тому зрозуміло, що буду сяяти аж здалека — матиму не просто те, чого ніхто не має, але те, про що навіть мріяти не можуть. У широчезних штанях та новій футболці я був схожий на репера з MTV. І все це здавалось непоганим початком.

Не встиг я переступити поріг хати, як мати спитала: «І де ж ти той черевик порвав?».

5

Але найбільше западло після повернення було в тому, що ще не прийшла весна і в самій футболці ходити було неможливо. Я б зі своєю капюшонкою Chicago Bulls відразу авторитет собі підняв. Хотілось гуляти розхристаному, щоб напис було видно. Тому в школі мені було страшенно гаряче, а коли поїхав на змагання юніорів, довго перевдягався, масажував ноги, останньою зняв свою футболку, що привіз з Польщі.

Ми брали участь у якомусь юніорському турнірі у Шяуляї. Незважаючи на те, що у Варшаві я трошки коники викидав, але спільні тренування з дорослими чоловіками давали своє. Сам здивувався, але здавалося, ніби хтось накачав у мене силу термінатора, а ще дав гнучкість Брюса Лі та хитрість хрещеного батька. Хоча хитрості тут багато не потрібно — зловив м’яч і біжиш, сам не розуміючи, чому всі інші так легко відлітають вбік, немов гумові. Тому трохи нудно було, хотілось пограти, а нема з ким. Чекаєш, поки хтось тебе нормально завалить, а вони якщо й тормознуть мене, то тільки гуртом. Немов гівнюки — один чіпляється за ногу, інший за другу, а третій на плечі заскакує. Навіть коли я отримав приз найкращого гравця сезону поміж юніорами, було теж трошки нудно. Інакше й бути не могло, бо всі ці змагання за юніорів просто викликають позіхання. Все відомо заздалегідь: і хто переможе в чемпіонаті, і хто виграє кубок та всі інші турніри. Бігаєш і просто очки збираєш. Яка різниця, переможемо з рахунком 50: 0, чи з 105: 10. Коли грають бики з НБА, теж не сумніваєшся, що вони переможуть, але інтриги там більше. Там хоч іноді хтось може їх завалити. А тут…

Можливо, саме тому було бажання носити футболки з написом Chicago Bulls. Одягаєш — і відчуваєш, що заслужив це, бо ти — найкращий гравець посеред юніорів, і ви разом — чемпіони. Ну не носити ж на собі диплом про перше місце, а напис Chicago Bulls — набагато красномовніший. Звичайно, що з написом Chicago Bulls можуть ходити й різні лохи, але ти його заслужив. З Chicago Bulls відразу зрозуміло, що твої погляди на життя правильні.

Остаточно все стало на свої місця, коли капюшон від Chicago Bulls ліг на мою спину в шкірянці. Шкірянка впала мені як з неба. Мамина подруга шила їх, хтось їй замовив, а потім зник. Вона сама не продавала, тільки шила, тому запропонувала мені — може, підійде. Віддала за півціни. Неважливо, що пошита з клаптиків, — шкірянка є шкірянка. А шкірянка разом із футболкою Chicago Bulls — взагалі супер-круто! Я й кажу, що найкращих речей ніяк не сплануєш.

А ось баскетбол — так собі. Я тут про себе. У таку гру як баскетбол може грати будь-хто, тому ми з Мінде час від часу грали теж. Подивишся протягом ночі НБА, а зранку сам пробуєш виконати різні фінти, що побачив. А якщо вже граєш, то треба грати нормально. А нормально можна грати лише надворі, бо тут правила трохи інші. Якщо ти впадеш, вдарившись у мене, це вже твої проблеми, але якщо грати треба з суддею, то тут я не можу врубатися. Ти вивалюєшся на майданчик і навіть не відчуваєш, як уже якийсь дохлик лежить