Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

А Ванда так і не знайшла в собі сили востаннє глянути на того, чий образ пронесе через усе своє життя. Знаючи про це трагічне кохання, знайомий Гротгера, відомий скульптор-італієць Паріс Філіппі погодився безоплатно виготовити насичений різноманітними символами скульптурний пам’ятник на могилі молодого колеги. А скульптурний Артурів портрет на пам’ятнику Ванда, яка брала уроки у Філіппі, виконала самостійно.

Відомо, що через чотири роки дівчина вийшла заміж за близького товариша Гротгера — Карла Млодніцького, з яким у неї була дочка Мариля (згодом — відома львівська письменниця Мариля Вольська). Але, попри це, пам’ять про Гротгера свято зберігалася в її сім’ї (тепер уже також чоловіком і донькою). А саму Ванду Монне аж до її смерті часто можна було зустріти на цвинтарі біля могили її першого кохання.

Сьогодні про цю історію нагадує дуб. За легендою, Артур Гротгер посадив його у вазонку як символ вічного кохання та щастя, а згодом пересадив у Єзуїтський сад (нині — парк імені Івана Франка), тут дерево росте і донині. Нагадував про неї також меморіальний куточок Артура та Ванди у кав’ярні «Купол» — в будинку, де Ванда Монне дожила віку. Пам’ять бережуть надгробок на Личаківському цвинтарі та архівні матеріали у Львівський науковій бібліотеці.

Але правдиві почуття, як і рукописи, не згоряють. Літні люди і нині на адресу закоханих часом говорять: «Кохаються, як Артур і Ванда».

м. Львів

Оксана Маковець
Кохання з першого погляду, або Зустріч із долею
Історія однієї зустрічі

Не йшла, а летіла, здавалося, молода дівчина Іриненською вулицею старого Києва. Настрій у неї був надзвичайний, день видався сонячний, теплий і світлий, один із найкращих і найпамятніших у її, ще зовсім юному житті: адже сьогодні зранку відбулося вручення дипломів. Під час урочистостей з цього приводу, вчорашня студентка разом із важливим документом, отримала пропозицію залишитися працювати в технікумі. Раділа, й навіть пишалась цим.

Мрії дівчини здійснюються. Вона знає що робитиме далі — перш за все, поступить до університету на вечірній відділ, випала нагода їй, що буде працювати й навчатись водночас, адже зі шкільних літ мріяла стати студенткою Київського університету.

Дівчина йшла широкою вулицею впевненою ходою, щось роздумувала, мріяла. В ті години їй здавалося, що все і всі — найгарніші, найпривітніші, а навкруги панує одне тільки добро і щастя. Їй хотілося обійняти ввесь світ, поділитись із кимось своїми радощами, надіями. Очі дівчини аж сяяли, і наче б то в унісон з її почуваннями, звучала реальна музика до популярної мелодії, що лунала хтозна звідки: «Літо, о літо! Літо твоїх губ і очей…». Вона любила пісні, музику, поезію. Завжди була допитливою й уважною до навколишнього світу. Ось і тепер, йдучи вгору від станції метро «Театральна», помічала все довкола, тихесенько собі наспівувала й мріяла. А навкруги вирувало життя…

Багато людей на вулицях, всі кудись поспішають, метушаться. Біля театру Київської опери зібралась група іноземців. Екскурсоводи розмовляють з ними на англійській мові, знайомлячи приїжджих із нашою величною столицею. Екскурсанти ж — з фотоапаратами та кінокамерами, здається й не слухають екскурсоводів, адже є що фотографувати, закарбувавши на згадку історичні пам’ятки однієї з найкращих, а то і найкращій із столиць Європи — Києва.

Дівчина й сама могла б працювати екскурсоводом, адже просто захоплена історією Києва, що стоїть над тиховодим, широким Дніпром, де незмінно витає тінь сивовусого легендарного Кия. Перед очима мрійливої дівчини немов повставали стрункі тополі над білими теремами древнього княжого міста, і мерехтять серед зелених гущавин відблиски золотих бань Київських храмів, дорогих візантійських паволок. Вухо само ловить, вирізняючи з сучасної метушні, гук княжих дружин під золотоворітським склепінням. Чується гуркіт позолочених ридванів на дерев’яних містках срібноводої ріки, в яких заморські королевичі вивозили з великокняжих світлиць молоду наддніпрянську красу…

Притишивши ходу, дівчина все ж поспішала в напрямку Володимирської гірки, де заспокоївся у бронзі великий князь Київської Русі Володимир Святий. Вона відчула необхідність прийти чомусь саме на це особливе місце наддніпрянських горбів, начеб то чекає на неї хтось тут, в стародавньо-історичних місцях. Здавалось, енергія минувшини заполонила її єство, наповняючи кожну клітину організму. Ось зліва лишився вхід до Софіївського золотоверхого храму, треба лишень через підземельний перехід перейти площу й звернути праворуч. Тут вже, немов на долонях, видніється мальовничий лівий берег Дніпра, з його Київською Венецією, масивом Русанівка…

Раптом щось незвідане, мов заставило дівчину зупинитися. Озирнулась: пішоходи піднімалися вверх по східцях, хтось спішив у керунку до неї. Підвела погляд, побачила високого, стрункого русявого юнака, який привітно посміхаючись, стояв на краю сходинки. Очі двох молодих людей зустрілися…

Ще хвиля, і він рішуче підійшов до неї, торкнувся руки. (Кохання буває лиш з першого погляду, — почула, чи подумала вона).

— Здається, я бачив колись тебе, дівчино, — промовив юнак. — О, так! Я давно вже бачу в мріях саме таку, як ти. Це ти і є, моя доле!

Вона ж не знала що й відповісти. Стояла збентежено й насторожено, чомусь боялася що він раптом зникне, так само загадково, як і появився ось тут, на її дорозі. Але ж чи може зникнути доля? Від долі ніде не дінешся й у кожного вона своя…

До монументу Святого Володимира пішли вони разом, а потім ледь не щодня ходили схилами Дніпра, немов купаючись у надвечірніх росах. Слухали солов’їв, затаївши подих, вдихали запахи рідної землі, декламували поезії поетів-неокласиків, яких любили обоє, ще зі шкільних парт пам’ятаючи твори Рильського, Тичини, Сосюри:

Так ніхто не кохав! Через тисячу літ Лиш приходить подібне кохання…

Самі теж складали