Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Сонце піднялося досить високо. То тут, то там на галявині почали лунати вигуки:

— А чого це старшина так довго телиться? Оніміла, чи що?

Старшина й справді почувалася ні в сих, ні в тих. Коли з удосвіта Данило Ратище несподівано для неї звелів бити в усі била, старшина відчула себе так, як візник, чий віз котиться під гору, а він втратив віжки. Старійшини підозріло зиркали один на одного, чекаючи підступництва, люто щирилися при кожному необережно кинутому слові, але що робити не знали.

Врешті, коли окремі вигуки злилися в один суцільний, загрозливий гул, на пагорб посеред галявини вийшов білий як сніг Степан Рубець, якого старшина виштовхнула зі свого кола, як найбільш розважливого. Тримаючись за поперек, він вклонився на всі боки, тоді прокашлявся і почав:

— Глибокошановне товариство! Не так вже часто сходимося ми, теє… на нашу раду. І то, як ви знаєте, сходимося здебільшого восени, коли повертаються ті, хто ходив, кх-мм… у своїх справах. Але трапилося так, що далі відтягувати не можна. І сьогодні ми зійшлися, щоб вирішити, як бути з цим… — він показав на Боброка, — як його.

— Та не крути, Степане, — почулося зі стану бродників, котрі щільним натовпом тільки-но вийшли з байраку. — Кажи вже, як воно і є — зі злодієм і зарізякою!

— Ото ж я й кажу… — згідливо схилив голову Рубець. — Я.

— Не злодій він! — вигукнув між старшини чоловік з вислими вусами. На ньому, як і в більшості тих, хто приїхали на возах, була вишивана сорочка і сині шаровари. — Не злодій він, а гарна людина і хоробрий чоловік!

— Тебе, Свириде, не питають, — осмикнув його інший старшина, опецькуватий лисань у поношеному бешметі. — Тож стій та мовчи.

— А чого це я маю мовчати? — заперечив Свирид. — І взагалі, звідкіля ти такий взявся, аби мені вказувати, га? Чим ти відзначився, крім того, що поцупив у Миколая з Мошен всю горілку для свайби і нею споїв байрачних, аби ті тягли за тобою руку?

У натовпі зареготали. Якусь мить опецькуватий хапав ротом повітря, затим кинувся на Свирида.

— Я? В Мошнах? А ти бачив? — кричав він.

Щось там варилося між старшиною такого, про що більшість бродників і гадки не мала. Щось там накопичувалося останні дні, коли не місяці, і нарешті вибухнуло: зі старшин зненацька злетів стримано-величний вигляд, і, забувши про своє становище, вони, мов півні, зчепилися між собою. Замиготіли в повітрі кулаки, затріщала одежа, навсебіч полетіли шапки та малахаї. Сліпий лірник, що до того сидів за кілька кроків від старшини, притис до грудей ліру і підвівся, аби відійти подалі. Проте зосліпу тицьнув герлигою так невправно чи навпаки так влучно, що вона потрапила межи ніг опецькуватого. Опецькуватий не втримався на ногах і зарився носом у землю.

Всі, хто був на галявині, на мить завмерли при вигляді такого незвичного дійства, а за тим у повітря злетів оглушливий регіт. Найцікавіші запрацювали ліктями, аби бути ближче до бойовища. Один лише Боброк, як і до того, стояв спокійно й незворушно.

А старшина розходилася не на жарт. Здається, пригадала молоді літа і так духопелила одне одного, що від бешметів, ватяних халатів і сіряків здіймалися стовпи куряви.

— Гей, хто ближче, вгамуйте цих навіжених! — заволав нарешті Берендей, котрий перед цим виліз на воза, аби краще бачити. — Їм що, робити більше нічого? Годі, кажу я вам!

Старшини поволі почали отямлюватися. Витираючи заюшені носи, не дивлячись одне на одного, вони поверталися на старе місце.

— Більше охочих битися нема? — запитав Берендей. — Тоді давайте скажу я. От ви тут чубитеся, як старі гусаки, — звернувся він до старшини, — але в нас, хто біля землі ходить, нема часу дивитися на це. Тож як старий бродник, що вийшов з вашого гурту, скажу, чого ми приїхали сюди. Зовсім не для того, щоб подивитися, як ви збираєтеся судити цю людину, — він показав на Боброка. — Хочу вам сказати, що в нас уже увірвався терпець…

— У кого це «у вас»? — похмуро поцікавився опецькуватий і помацав щоку, на якій виднівся відбиток чийогось чобота.

— Протри очі, Йовмене, — порадив йому Берендей, і простяг руку убік десятків возів. — Ми — це черкасці, мошнянці, будищани, чий хліб і чиє м’ясо ви їсте.

— Так ми ж платимо, — заперечив Рубець. У білій бороді його стирчало кілька зелених стеблин.

— Еге ж, платите, — відказав Пилип. — За трьох бичків і дві міри вівса я й досі нічого не маю. І не я один такий. А подивіться, дідо, як поводять себе байрачні люди. Череду виганяти небезпечно, бо того й дивись, може повернутися переполовиненою.

— Треба ще довести, що то наших робота, — вперто відстоював своє Рубець. — Може, це робота тих, що приходять з-під Тясмину, а то й самих татарських бродників.

— Киньте, дідо, — відмахнувся Пилип. — Я ж не сліпий і бачив, що сліди ведуть не в той бік, а саме сюди. Та хіба тільки в худобі справа? Чоловікові по сушняк до байраку поїхати страшно, бо може повернутися в чім мати народила. Жінкам і дівчатам теж небезпечно виходити з села. Правильно я кажу?

— Правильно, — різноголосо загуділо з возів.

— Отож, я і звертаюся до вас, старшино: