read-books.club » Сучасна проза » Неболови 📚 - Українською

Читати книгу - "Неболови"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Неболови" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:
укрите павутинням. Пригнувши голову, аби не вдаритись об перекриття, Марина ступила кілька кроків до наваленого в далекому кутку горища сіна. Восени ним було забито все аж під стріху — косили разом із Ромчиком, а тепер залишилася лише невеличка копичка. Уляглася на неї зверху, занурила руку всередину, дряпаючись об пруття люцерни. Зраділа, намацавши щось на глибині. Ось вона, її таємниця…

У руках Марина тримала щось довге, замотане в стару куфайку. З-під брудного коміра виглянуло однооке дуло мисливської рушниці. Колись її потай приніс додому Микола, не маючи на це ні дозволу, ні ліцензії. Бо­зна для чого вона була йому потрібна — за все своє життя покійний чоловік жодного разу не був на полюванні, але відтоді рушниця стала жити на горішньому сіннику. Одного разу, ще до народження сина, Марина з Миколою навіть стріляли з неї по порожніх пляшках з-під пива після травневої вилазки у ліс.

Поховавши чоловіка, на згадку про нього вона і далі переховувала рушницю, навіть чистила час від часу довгим шомполом. Тут же, поряд зі зброєю, у потертій картонній коробці лежали заряджені Миколою патрони. Та Марина їх не чіпала — боялася осічки. Дістала з кишені інший, який днями позичила в Бориса-мисливця, коли ходила до нього просити викрутку. Та як позичила? Доки той ходив шукати інструмент, непомітно змахнула з комоду в літній кухні, де сусід заряджав патрони, відмірюючи порох та дріб на крихітних вагах.

Зараз сріблясто-сіра сталь дула приємно холодила їй долоні. Звичним жестом Марина клацнула важелем запору, розкривши рушницю посередині. Вставила зелений Борисів патрон і, знову замотавши зброю в куфайку, обережно спустилася драбиною.

Савченко вийшов із сауни і зупинився на порозі. Вдихнув на повні груди. Холодні березневі сутінки відчутно пахли весною. Треба ж, а він і не помітив! Перезимували. Таки весна. Та й куди там йому помічати — останнім часом навалилися проблеми. Як то кажуть, і не парився, але запарився. Податкова, санстанція, ще якісь кровососи: усім дай, дай, дай. Батько, звичайно, допомагає, але повсякчас за його спиною не будеш ховатися. Продавці в магазині крадуть, у кафе відвідувачі потруїлися, ще й історія із цим хлопчиною… Та що ж тепер поробиш? Сталося як сталося. Мати сама винна, відмовилась від грошей. Цей випадок йому і так у десять тисяч влетів, треба бути уважнішим.

Пішов до машини, на ходу знявши її з сигналізації, умостився на сидінні та звично потягнувся до бардачка. Неприємності Савченко запивав алкоголем, переважно віскі. Той заспокоював. Дозволяв собі лише кілька ковтків, хоча останнім часом сам помітив, що перебирає, але ж стрес якось треба знімати. Мабуть, і того вечора перебрав. Чоловік кілька разів приклався до напів­порожньої пляшки, відчуваючи, як приємний вогонь біжить по венах. Час додому. Дістав із кишені жуйку, щоб перебити запах, а то дружина знову скандал улаштує. Не розуміє, дурепа, як йому важко. Для неї ж із донькою старається. Та й Катька ще… Зв’язався на свою голову, тепер вона вбила у свої блондинисті мізки, що він обов’язково має розлучитися. Ох, ці баби…

Савченко натиснув на газ і рвонув з місця, особливо не вдивляючись у дорогу — знову в голові зводив життєвий дебет з кредитом. Уже під’їжджаючи до будинку, бічним зором помітив, як невисока чорна постать раптом метнулася з темряви під парканом, зупинилася перед ворітьми, заступаючи шлях, і завмерла. «Що за…» — тільки й устиг подумати.

Осліплена яскравим світлом фар, Марина вистрілила, не цілячись, — туди, де вбивця її сина побілілими руками вчепився в кермо, і впала, відкинута назад віддачею, наче зрубане дерево, що втратило первинний зв’язок із землею.

Проспект Леннона

Раїса Захарівна дзвінко калатала ложкою по стінках надщербленої чашки, наче паламар у церковний дзвін. Її руки безперервно дрібно тремтіли. Однак це не був хворобливий старечий тремор Паркінсона — здоров’я в пенсіонерки було дай Боже. А от нерви… Нерви за сімдесят вісім прожитих років — ні к чорту. Дарма вона намагалася заспокоїтися. Від почутої по телевізору новини кипіла, як залишений на вогні чайник з окропом. Урешті Раїса Захарівна облишила ложку й перехильцем випила воду із запахом валер’янки.

— Ну до чєво ж додумалісь-то, сукіни дєті, а! — спересердя так ляснула долонькою по столу, що чашка жалібно дзенькнула. — Ех…

«…Какую страну просралі», — зазвичай додавала вона, але зараз її думки плуталися, і вона лише махнула висохлою, щедро посипаною старечими брунатними плямами рукою.

— Пєрєімєновать… — прокотила слово язиком між губами, наче пробуючи його розкусити. — Пєрєімєновать, прості Господі!

А як же добре починався цей млявий день! Суглоби перестало крутити, з крана хоч і тонкою цівкою, та полилась гаряча вода, у «Сільпо» знову завезли дешеві яєчка… І тут — на тобі! «Харківські прихильники Євромайдану запропонували перейменувати проспект Леніна на честь відомого “бітла” Джона Леннона. Активісти вважають, що ім’я рок-музиканта здатне об’єднати харків’ян на відміну від колишнього комуністичного ідола», — як обухом по тім’ю.

— Да кто он такой, етот Лєннон, кто єво знаєт, кто? А Лєніна вєсь мір знаєт. Вєсь мір! Конєчно, ім много ума нє надо, етім актівістам. Поскакалі на свойом майданє — і давай развалівать то, что ми строілі. Совсєм люді с ума посходілі! — клекотала праведним гнівом Раїса Захарівна.

Та що вже казати про чужих людей, коли її власний онук теж сказився! Коли все оте почалося, поривався на Київ, наче йому той Євросоюз найпотрібніший був. Якось умовила не їхати, картинно хапалася за серце, ковтала таблетки жменями. Так він натомість пристав до місцевої компанії цих шаромижників та нероб, співав із ними «Ще не вмерла…» під Шевченком. Два­дцять років говорив російською — і тут як відрізало. Ураз перейшов на мову. Скакав, скакав — і доскакався. Була стабільність, а тепер що наробили? Ще й на Росію тепер кажуть «окупант». Скільки жили разом, однією великою державою, а зробились вороги! Хіба ж росіяни їм у Харкові чужі? Та тут же половина «на мові» двох слів не зв’яже! Свої вони, брати. Вона ж теж росіянка, і чоловік її, і син. Усі батькові родичі лежать десь під Курськом, чоловікові залишились аж за Уралом.

А зараз і до Леніна добралися. Їй, доньці полковника Червоної Армії та вдові першого секретаря райкому, це було як ніж у серце. Пам’ятник гуртом відстояли, навіть вона туди їздила, ставала на захист запалими пенсіонерськими грудьми, — так тепер за проспект узялися!

— Ето всьо мамаши твоєй гєни бандеровскіє, упокой Господь єйо душу, — говорила до онука, наче він був поряд. — Назвалі би тебя Володєй ілі Ванєчкой, как я просіла, всьо би іначе сложилось.

Від спогадів про невістку Раїсу Захарівну аж пере­смикнуло. Тоді покійна Соломія заартачилась і записала сина по-своєму — Олесем. Свекруха ж зачаїла смертельну образу і вперто називала малого «Сашенька». От уже клята бандерівка! Сама згинула і сина її пізнього, єдиного та любленого, занапастила. Якби не поїхали в нічну зливу в те Богом забуте в Карпатах село, де вмирав невістчин батько, то й Олег був би живий, і Сашенька не залишився б сиротою. Якби,

1 ... 12 13 14 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неболови"