Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Усі заклинання, що зберігаються в його пам’яті, промовляють самі себе, — сказав Траймон. — Це — ті ази, що ми засвоюємо на самому початку навчання.

— Насправді це не так, коли йдеться про істинні Вісім Великих Заклинань. Ретельно вивчивши це питання, Скрелт з’ясував, що Велике Заклинання просто знайде собі притулок у найближчому відкритому розумі, що готовий його прийняти. Притягни-но сюди велике дзеркало, будь ласка.

Ґелдер підвівся на ноги і почовгав через кімнату до ливарної печі, яка до цього часу вже встигла вихолонути. Смужка чарів, втім, все ще звивалася, перебуваючи водночас тут і не тут, наче щілина, прорізана в інший всесвіт, залитий яскраво-синім світлом. Спритно підхопивши її, він узяв з полиці великий лук і, промовивши чарівне слово, вдоволено спостерігав, як чари вчепилися за обидва кінці лука та вигнули його так сильно, що дерево аж затріщало. Після того він вибрав стрілу.

Траймон притягнув важке, у повний зріст, дзеркало на середину кімнати. Коли я очолю Орден, сказав він собі, я не човгатиму перед людьми у кімнатних капцях, як старий дідуган, це точно.

Траймон, як зазначалося раніше, вважав, що можна суттєво поліпшити стан речей, додавши свіжої крові, якщо попередньо прибрати сухе гілля — але на якусь мить йому справді стало цікаво побачити, що старий пень збирається робити далі.

Він би трохи втішився, мабуть, якби знав, що Ґелдер та Скрелт Міняйшило обоє цілковито помилялись.

Ґелдер зробив руками кілька магічних пасів перед дзеркалом, яке затуманилось, а тоді, прояснившись, показало зображення Скундського лісу з висоти пташиного польоту.

Він напружено вдивлявся в нього, тримаючи лук зі стрілою, націленою кудись у стелю. Пробурмотівши кілька слів, щось подібне до «хай мчить її вітер зі швидкістю, скажімо, три вузли» та «з поправкою на температурні зміни», він якимось геть недоладним рухом випустив її у повітря.

Якби закони дії та протидії хоч якось могли на неї вплинути, вона б упала на землю за кілька футів від нього. Та кого вони цікавили.

Зі звуком, що не піддається опису та який задля цілісної картини, зрештою, можна уявити собі в основному як «вжух!», над яким три дні як слід попрацювали б у будь-якій пристойно оснащеній радіотелефонній лабораторії, стріла щезла з поля зору.

Ґелдер шпурнув лук убік і всміхнувся.

— Звісно, щоб дістатись туди, потрібно десь із годину, — сказав він. — Потім Заклинання просто повернеться тим самим іонізованим шляхом назад. До мене.

— Чудесно, — сказав Траймон, та якби поблизу нього опинився хто-небудь з елементарними телепатичними здібностями, він прочитав би транспарант ярдів десять заввишки: «Якщо ти можеш, чому б і мені не змогти?». Він опустив погляд на лавицю, загромаджену усіляким робочим знаряддям, де лежав довгий і дуже гострий ніж, що ідеально пасував для того, що йому раптом спало на думку.

Зазвичай він не любив вдаватися до грубих силових методів, не беручи до уваги одного випадку, пов’язаного з усуненням перешкоди. Однак у книзі про піраміду Цорта цілком однозначно йшлося про винагороду для того, хто спроможеться звести усі вісім заклинань разом у відповідний час, і Траймон не збирався дозволити, щоб копітка багаторічна праця зійшла нанівець тільки тому, що в одного старого бовдура виникла блискуча ідея.

— Вип’єш трохи какао, доки чекатимемо на результат? — спитав Ґелдер і почовгав через кімнату, щоб дзвоником покликати прислугу.

— Залюбки, — відказав Траймон. Узявши ніж, він якийсь час тримав його у руках, намагаючись визначити центр його ваги та гостроту леза. — Мої вітання, учителю. Тепер зрозуміло, що нам усім слід вставати удосвіта, щоб коли-небудь вас перевершити.

Ґелдер розсміявся. А ніж тим часом вислизнув з руки чарівника так блискавично, що (з огляду на дещо сповільнену природу світла на Диску) фактично став трохи коротшим і значно важчим в той момент, коли метнувся, з бездоганною точністю, до шиї Ґелдера.

Проте він її не досягнув. Натомість, звернувши убік, він почав обертатися по орбіті — з такою неймовірною швидкістю, що у Ґелдера, здавалося, несподівано з’явився металевий ошийник. Чарівник обернувся, і Траймону він раптом видався на кілька футів вищим і набагато могутнішим.

Ніж відлетів убік і встромився у двері на віддалі подиху від Траймонового вуха.

— Рано вдосвіта? — спитав Ґелдер привітним тоном. — Хлопчику мій, тобі доведеться не спати усю ніч.

— Візьми собі ще шматочок стола, — сказав Ринсвінд.

— Ні, дякую, я не люблю марципани, — відповів Двоцвіт. — Та й взагалі, якось негоже їсти чужі меблі.

— Не хвилюйся, — сказав Сваєрс, — стару відьму вже багато років не бачили в околицях. Кажуть, з нею покінчили раз і назавжди якісь двоє зірвиголів.

— О, ці сучасні діти... — закотив на лоба очі Ринсвінд.

— Я вважаю, то все батьки винні, — сказав Двоцвіт.

Якщо налаштуватися сприймати світ по-філософськи, хатинка з імбирного пряника здавалася цілком затишним місцем. Залишкова магія не давала їй розвалитися, а місцеві звірі — ті, котрі ще не повмирали від невиліковної форми зубного карієсу, обходили її десятою дорогою. У каміні завзято і трохи наче натужки тріщав вогонь, розведений на лакричних дрівцях; Ринсвінд спробував назбирати дров надворі, та його ентузіазму вистачило ненадовго. Не так уже й просто палити дрова, які намагаються завести з тобою балачку.

Він відригнув.

— Це — не дуже корисно, — сказав він. — Ну ось чому — солодощі? Чому не хрусткі хлібці з сиром? Чи салямі, зараз — о, мене б цілком влаштувала смачненька тахта із салямі.

— Звідки мені знати, — сказав Сваєрс. — Просто стара бабуня Герпесюк готувала саме солодощі. Якби лиш ти міг побачити її безе...

— Я вже бачив, — відповів Ринсвінд, — кинув оком