Читати книгу - "За браком доказів"

глибокий сенс, що все, що ми сказали чи вчинили, може мати наслідки. Ми ж не у вакуумі живемо. Я й сам побував колись у схожій ситуації. Доведеться Сюнне, як колись і мені, знайти спосіб ужитися з усвідомленням вини. Замість виголошувати їй проповіді, я встав, почав викладати на стіл хліб, м’ясну й сирну нарізку, сік. Сюнне запевняла, що не голодна, однак залюбки ум’яла смажений тост з яєшнею.

— Хтось тобі телефонував? — запитав я, коли ми поснідали.

Сюнне здивовано глянула на нього.

— Ти ж сам щойно сказав, що медіа ніколи не довідаються про мою роль в усьому цьому, то чому…

— Я не журналістів мав на увазі. Я хотів запитати, чи не телефонували тобі з поліції.

Сюнне далі нічого не розуміла.

— З поліції?

— Ти ж адвокат Маґнуса Саннторва, хіба ні?

— То зовсім інша справа.

Я перехилився до неї через стіл.

— Той тип убив трьох людей, Сюнне. Йому потрібна професійна допомога. Насправді, це ти мала б першою зателефонувати в поліцію.

Сюнне витріщилася на мене з відкритим ротом.

— Та ти жартуєш, Мікаелю! Цієї справи я не візьму на себе ніколи!

— Ні, не жартую! Якщо не ти, наш міський суд надасть йому безкоштовного державного адвоката або — ще гірше — пришлють когось зі столичних шакалів.

Голос Сюнне тремтів від обурення.

— Не вірю своїм вухам, що ти вмовляєш захищати цього покруча. Я воліла б ніколи в житті не чути імені Маґнуса Саннторва і щиро сподівалася, що мені ніколи більше не доведеться дивитися в його очі, а ти пропонуєш мені стати його адвокатом!

— Я розумію твій дискомфорт на тлі того, що трапилося, але з цим треба змиритися. Ми не можемо…

— Дискомфорт! — скрикнула Сюнне. — Ти це називаєш дискомфортом?

Я не звернув уваги на її викрики.

— А якщо він невинний?

Сюнне зневажливо пирхнула.

— Маґнус Саннторв не невинний, він божевільний!

— Що в кримінальному праві означає майже те саме. Не хочеш ти його захищати, то захищатиму я. Ліпше не випускати цю справу з наших рук.

Сюнне мовчки похитала головою.

— Принаймні ніхто не буде гнирати, чому йому дозводили прогулянки на природі, — додав я.

— Якось воно неетично. У кожному разі, не тобі ж пояснювати, що я не маю права передоручати тобі цю справу, Мікаелю.

— Це ми владнаємо без проблем. Усе, що потрібно, добитися доступу до клієнта, і тоді вже працювати далі.

— Я не телефонуватиму в поліцію, щоб отримати справу, — відрубала Сюнне.

Я помітив щілинку в її броні — шанс для себе.

— Гаразд, а якщо тобі вони самі зателефонують?

Сюнне мов приречено кивнула, ніби не мала більше сил сперечатися.

— Добре, тоді я дам тобі доручення. Але якщо задумане нам не вдасться відразу ж, тобто я не зможу отримати відвід, а тебе не допустять до захисту, то я все одно відмовлюся від цього клієнта.

— Ти маєш втомлений вигляд, — промовив я. — Спала цієї ночі?

Сюнне похитала головою.

— Ні.

— Я постелю тобі в гостьовій кімнаті, доки ти ще не звалилася під стіл.

Сюнне вже не протестувала.

Коли Сюнне лягла, я взяв каву і сів за комп’ютер погортати інтернет-сайти. Заголовки онлайн-видань рясніли словами «кривава бійня» та «масакра». Я швидко прогортав сторінки, вихоплюючи з інформацій головне. Застрелили подружню пару, обом було десь під шістдесят, і їхню дорослу доньку. Найстаршого сина, який втік з психіатричної клініки, арештували на місці злочину. Це були факти. Решта ж — різні спекуляції та здогади, свідчення шокованих сусідів. Ніхто з представників клініки не хотів нічого коментувати.

Було ще дуже рано, але за вікнами набирав потроху сили січневий день. Силуети дерев в садку чорніли на тлі молочно-білого неба. Голе гілля, схоже на руки, які намагалися до чогось дотягнутися, ухопити цупкою хваткою і більше не відпустити.

Розділ 10

Минуло три дні. У п’ятницю по обіді, десь через дві години після ланчу, у мій кабінет без стуку ввійшла Сюнне. Лише глянувши на неї, я вже знав, що сталося.

— Телефонували з поліції?

Вона кивнула.

— Що ти їм сказала?

— Підтвердила, що була адвокатом Маґнуса Саннторва, хоч насправді я залюбки послала б його до всіх чортів у пекло.

— То ти отримала доручення?

— Звичайно! Домовилася, що заберу документи по справі завтра вранці.

— У суботу?

Сюнне не підводила на мене погляду, дивилася у вікно своїми синіми очима, які цієї миті здавалися ще синішими, ніж завжди.

— Так, але я цього не робитиму.

— Ти могла б їх просто забрати, а вже ми…

— Ні! Свою обіцянку я виконала. Решта за тобою.

— Гаразд, якщо ти так хочеш.

Сюнне далі уникала дивитися на мене.

— Вони, мабуть, спробують його допитати відразу після вихідних. У лікарні.

— То його повернули в Саннвікен?

— Ні, Саннторв у Гаукеланні. Очевидно, зазнав поранення.

— Якого поранення? Як це сталося?

— Уявлення не маю, — відповіла Сюнне, обернулася від вікна й вийшла з мого кабінету, так жодного разу