Читати книгу - "Нескінченне відлуння"

— Про те, що у справі мого чоловіка не все так просто.

Симона витріщилася на співрозмовницю:

— Ви вважаєте, що це не був нещасний випадок?

— Саме так. Я думаю, мого чоловіка намагалися вбити.

— Але хто міг на таке зважитися?

— Можливо, той, хто на нього дуже сердитий. Але все по черзі.

Лора ненадовго замовкла, намагаючись зібратися з думками.

— Приблизно два місяці тому Ян пізно повернувся додому. Він був дуже п'яний, хоча не це викликало занепокоєння — мене вразило його обличчя. Воно виглядало настільки блідим і переляканим, що я подумала, чи не накоїв він чогось поганого. Мої питання він проігнорував і відразу пішов до себе. Десь за годину, не витримавши, я зазирнула в його кімнату: Ян сидів на підлозі та роздивлявся старі фотографії. Він схлипував і щось бурмотів собі під ніс, наче з'їхав з глузду. Напевно, так і було, тому що з цієї миті наше життя перетворилося на справжнє пекло. Поведінка мого чоловіка до того змінилася, що я почала хвилюватися за його душевний стан. То він кричав, мов божевільний, то годинами витріщався у вікно, то несподівано зникав без жодного попередження та не з'являвся по декілька днів. Я вже не кажу про його непробудне пияцтво. А за тиждень до лиха з ним стався жахливий припадок. Ян бігав квартирою й увесь час повторював, що це він у всьому винен. А потім... — Лора ненадовго замовкла, щоб звести дух. — А потім несподівано підскочив до мене і, дивлячись мені просто в очі, сказав: «Він живий і він повернувся, щоб помститися!»

...

Симона йшла вулицею, не помічаючи нікого навколо. Її проймала дрож, а в пам'яті час від часу спливали уривки фраз розмови з Лорою.

«Я маю заспокоїтися і все обміркувати», — повторювала вона про себе, щоб привести думки до ладу.

Історія, яку розповіла їй Лора, уразила її в самісіньке серце. Невже Алек дійсно повернувся? Але чому він не дав про себе знати, як зробив би будь-хто на його місці? А що, коли напад на Яна — його рук справа? Тоді Діана має рацію: Симона теж у небезпеці, і їй необхідно звернутися до поліції.

Ні, не може бути! Дівчина у відчаї труснула головою. Вона занадто добре знала Алека: м'якого, вразливого — він ніколи б не вчинив так зі своїми друзями. Його завжди відрізняла відданість їхній дружбі. А скільки разів йому доводилося жертвувати дорогоцінним часом, щоб навчити її та Яна премудростям сноубордингу! Щоправда, минуло десять років — Алек міг змінитися, і зовсім не на краще.

Симона зійшла звивистим провулком і опинилася на одній з центральних вулиць, де панувало звичайне для цього часу пожвавлення. Тут було повно торговців сувенірами, розповсюджувачів рекламних оголошень, вуличних музикантів, туристів і просто звичайних ґаволовів. Це місце нагадувало бджолиний вулик. Уздовж тротуарів тягнулися старі будівлі з ліпниною, перші поверхи яких займали дорогі крамниці та ресторани. З карнизів все ще крапала тала вода, повітря пронизував запах вологи й вихлопів від машин.

Щоб якнайшвидше дістатися до роботи, Симона вирішила одну зупинку проїхати на метро. Вона зробила гак, маючи намір обминути величезну калюжу, коли в кишені її пальта задзеленчав мобільний.

— Алло, — вимовила Симона у слухавку, але окрім вуличного шуму нічого не розчула.

І тут у телефоні пролунала сирена пожежного автомобіля, в той час, як він сам на великій швидкості пронісся повз. А це означало, що той, хто телефонував, перебував десь поблизу.

Симона перелякано озирнулася довкола.

— Хто це? Чому ви мовчите?

Тоді вона і помітила чоловіка в чорному пальті, який спостерігав за нею, стоячи біля краю дороги. На жаль, високий комір затуляв частину його обличчя, і Симона не могла з упевненістю сказати, Алек це чи хтось інший. От якби наблизитися до нього та як слід роздивитися. Але лише думка, що перед нею вбивця, відбивала у неї будь-яке бажання йти на контакт з цією людиною.

На щастя, все вирішилося само собою. Помітивши її погляд, чоловік сховав у кишеню мобільний, зупинив таксі та швидко сів у машину. Симона мовчки спостерігала, як та від'їжджає від тротуару, не в змозі поворухнутися. Із заціпеніння її вивів черговий телефонний дзвінок.

— Алек, це ти? Ти мене лякаєш, — крикнула вона у слухавку, проте на тому кінці почула голос зовсім іншої людини.

— Алек? Хто такий Алек?

— Мартін?!

— Вибач, якщо я невчасно.

— Нічого, я просто чекала дзвінка.

— Я можу передзвонити пізніше...

— Я ж сказала, все гаразд, — роздратовано відповіла Симона й одразу пошкодувала про це. — Вибач, у мене сьогодні жахливий день. Мого близького друга збила машина і він зараз в реанімації у важкому стані.

— Сумно це чути. Сподіваюся, він одужає.

— Я теж на це сподіваюся, — Симона ненадовго замовкла. — Взагалі, я рада, що ти зателефонував. Чесно.

— Вибач, що не зробив цього вчора — справ було по самі вуха. До речі, як щодо вечірньої прогулянки, наприклад, у центральному парку? Сьогодні я звільняюся раніше. А потім ми б могли повечеряти в якомусь ресторанчику. Чи ти не в настрої?