Читати книгу - "Бій під Крутами"

Як і десятки інших подій української історії, бій під Крутами, що відбувся під час наступу частин більшовицької Червоної армії на Київ, викликає протилежні погляди. Так само, як і факт існування незалежної держави Україна. І якщо одні намагаються відшукати в перебігу подій далекого 1918 року і в існуванні нашої держави логіку і незаперечний факт, інші, незрозуміло чим керуючись, заперечують значення першого і доцільність другого. Ми спробуємо уникнути міфологізації і викласти хід бою під Крутами виключно мовою спогадів її свідків і сучасників.

З року в рік подорожувала вигадка про даремну загибель у бою під Крутами трьохсот гімназистів і студентів, нібито не навчених навіть поводженню зі зброєю. Такий погляд на події з’явився ще за часів Української Центральної Ради й активно насаджувався «п’ятою колоною» більшовиків, які мали, як ми вже могли бачити, певні кола співчуваючих у Києві. Звичайно, це робилось для зменшення довіри й поваги народу до україн­ської влади. І слід зауважити, що за часів СРСР така точка зору була неодноразово переписана «академічними» вченими й творцями шкільних підручників. Що ж, зерно істини можна відшукати і у такому твердженні, адже найбільш ефективна пропаганда являє собою не відверту брехню, а правдиві факти. Тільки трішки перекручені. Трішки замовчані у непотрібному місці і, навпаки, випнуті у потрібному. Але, дякуючи щасливій нагоді, до нашого часу збереглись документальні дані, які дозволяють з перших вуст дізнатись про події, дослідженню яких присвячена ця книга. І такими даними, безумовно, є мемуари учасників бою під Крутами. Але до них ми звернемося дещо пізніше.

Що ж являло собою селище Крути, назву якого за останні роки кожен з нас багаторазово чув з екранів телевізорів або зустрічав на сторінках періодичної преси?

Крути — невелика станція на залізниці Київ—Курськ, на відстані 150 кілометрів на схід від Києва та 40 кілометрів західніше потужного залізничного вузла Бахмач, до якого сходяться вітки залізниць напрямків Гомель—Бахмач, Харків—Ворожба—Бахмач і Полтава—Ромни—Бахмач. Засновано селище було у 1500 році, у наш час налічує близько 1300 чоловік населення і займає 3,39 км2 площі, розташувавшись у живописному місці, над лівою притокою Десни, річкою Остер. Саме там судилося загону української студентської молоді зустрітися у протистоянні з потужним корпусом більшо­вицького війська під командуванням Муравйова. Але роз­починалось те, що ми сьогодні прирівнюємо до відомо­го протистояння трьохсот спартанців з багатотисячним перським військом у битві під Фермопілами, не тут, а у Києві, де за наказом Центральної Ради формувались частини для відправлення на конотопський напрямок.

Документів, присвячених тогочасним подіям, накопичилось досить багато, тож спробуємо дати лад цим інформативним потокам і, спираючись на них, крок за кроком описати підготовку до бою, його перебіг і наслідки.

Біографічна довідка:

Іван Шарий народився 1894 року на Полтавщині. У 1917 ро­ці закінчив Київський Імператорський університет Святого Володимира. Брав участь у бою під Крутами. З 1920-го по 1923 рік був керівником підпільного загону повстанців проти більшовицького режиму, який діяв в урочищі Холодний Яр на Черкащині. 1929 року заарештований радянською владою за опір колективізації і належність до Спілки визволення України і розстріляний у 1930 році.

Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

«Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою? Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...

Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам’яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових стрільців», що складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.

В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.

Я лежав і дивився у вікно вагона. Дивний настрій охоплював мене, коли я