Читати книгу - "Муссоліні"

звичайно ж, був юнак Муссоліні, який наразі сапував у саду. Його покликали. [...] Кардуччі швидко глянув на нього [...]. Посміхнувся йому, але нічого не сказав; проте згодом він нібито напророкував братові Вальфредо: «Це дуже обдарований юнак, який зможе принести Італії чи то велике благо, чи то велике лихо»1. 

Цей епізод, цілком правдивий у тому, що стосується візиту поета, і дуже малоймовірний щодо слів, сказаних ним на адресу учня Муссоліні, мав велике значення для того, що він хотів би символічно засвідчити постфактум: Поет – співець «божественного Риму» ніби висвятив майбутнього Політика, який у своїй політичній діяльності надихатиметься саме міфологією давньоримської державності. Водночас запорука Кардуччі несла ідею «великої місії», відносно якої «фатальна» муссолінівська диктатура мала стати ідеологічною та політичною спадкоємицею в національній історії.

Цілком зрозуміло, що неабиякі надії на юного Беніто покладав його батько Алессандро – очікування були настільки великі, що він висловив на адресу сина таке пророцтво: «Ти станеш Кріспі завтрашнього дня»2.

Але ж і сам Муссоліні був переконаний, що йому належить виконати волю провидіння. Якщо вже мова зайшла про передчуття, варто пригадати два яскравих епізоди: перший (передано зі слів італійського емігранта) стосується вигуку, який утомлений від тривалого зубожіння та постійної уваги швейцарської поліції Муссоліні нібито кинув господині пансіону, де він мешкав: «Одного дня я стану господарем Італії»3. Інший епізод стосується форлійської дівчини, яка насмілилася кепкувати з молодого революціонера. «Чого ти смієшся? – запитав той. – Ти не можеш усвідомити, що одного дня я примушу тремтіти весь світ»4. Коли Беніто минало одинадцять років, посеред літньої спеки він зачинився у своїй кімнаті та наодинці виголошував промову, і нібито тоді він сказав своїй недовірливій матері пророцькі слова: «Вся Італія тремтітиме від моїх слів»5. А своїй коханці міланського періоду Леді Рафанеллі романьольський революціонер якось зізнався, що хоче бути «героєм часу, доленосною людиною [...], більшою за Наполеона»6.

А й насправді, чим, як не зухвалою самовпевненістю та переконанням у тому, що ти мусиш відповісти на виклик історії, можна пояснити той факт, що у віці тільки-но двадцяти років – у період між груднем 1911-го та лютим 1912 року – він написав автобіографію й завершив її загадковим закляттям: «Що для мене готує майбутнє?»7. Майбутній диктатор був «окрилений переконанням, що він володіє величезною силою для вирішення долі Італії», і це не уникнуло уваги генерального інспектора Джованні Гасті, коли на вимогу Голови Ради у червні 1919 року він склав детальний звіт про Італійський союз боротьби та його засновника8.

У численних тлумаченнях, коментарях і письмових документах, що з’явилися з приводу Муссоліні за останні десятиріччя – з боку як фашистського, так і антифашистського рухів, – можна чітко констатувати переконаність авторів у тому, що відносини між італійцями та дуче, між історією Італії та чоловіком з Предаппіо керувалися свого роду історичним фаталізмом, підкорюючись об’єктивній необхідності та долі, унікальність і невідворотність якої значно посилювались особистими рисами Муссоліні як яскравої людини, як справжньої і щирої ілюстрації – для когось позитивної, для когось негативної – історичної традиції Італії, що уособлювала та сублімувала в собі чесноти (на думку фашистів) або вади (на думку антифашистів), одвічно притаманні італійському характеру та традиціям італійців через певні історичні та географічні причини.

І дійсно, зближення між Муссоліні та Італією, їхня майже повна асиміляція стала підставою «як для екзальтованого захоплення, так і для критики»9. Ця тема набула широкого висвітлення у фашистській і антифашистській літературі, і треба зазначити, що цей непростий і делікатний момент тлумачення подій виявив симптоматичну відмінність поглядів. До того ж це стало лейтмотивом зарубіжної публіцистики. Для Оттоне Розаі, який у 1923 році написав: «Муссоліні – це Італія, Італія – це Муссоліні»10. Для Джузеппе Преццоліні, який після Другої світової війни напише: «Муссоліні був Італією, Італія була Муссоліні»11. Для анархіста й антифашиста П’єра Карло Мазіні, автора проникливого біографічного нарису, що побачив світ уже після його смерті в 1990-х роках, Муссоліні є «абсолютно італійським типажем»12. Для Анрі Беро, уважного хронікера Італії 1920-х років, Муссоліні: «Це італієць. Це Італія»13.

У фашистській літературі таке поєднання означає динаміку та відтворення величі «нової Італії». Для фашиста-футуриста Еміліо Сеттімеллі дуче – це насамперед «сучасний італієць [...] щиросердний відтворювач найпрекрасніших якостей раси», це «гідна Італії людина. Нарешті, не старець, не розумник, не всезнайка, а людина, сповнена первісної, відкритої, гнучкої, мальовничої, вигадливої, вольової енергії»14. Для публіциста П’єтро Горголіні «Муссоліні у вищому ступені об’єднує найщиріші якості роду. Це людина дії; в скрутні моменти він – логік і мислитель зі швидкою інтуїцією, з експресивним, полемічним, пристрасним, вольовим, сучасним темпераментом [...] він мужньо уособлює найвищий прояв національного духу»15. Нерідко в словах апологетів диктатора звучать пророцькі та месіанські інтонації. Так, для Джузеппе Ардау, автора твору «Красномовність Муссоліні» (1929), він «є долею Італії, що знову стала на призначений їй шлях»16. Водночас у статті, що з’явилася в 1930 році, Оттавіо Дінале вбачає в дуче підсумок і кульмінацію тисячолітньої історії: «Одного дня Чоловік на ім’я Беніто Муссоліні захотів зробити Італію великою, поновлюючи традицію та місію Рима [...]. Його звали Беніто Муссоліні, але в цій особі об’єдналися Александр Македонський, Цезар, Сократ і Платон, Вергілій і Лукрецій, Горацій і Тацит, Кант і Ніцше, Маркс і Сорель, Макіавеллі та Наполеон, Гарібальді та Невідомий Солдат»17.

В антифашистській літературі сімейний союз Муссоліні–Італія практично завжди супроводжується жорсткою критикою в бік суспільства, італійської історії та культури, викриваючи табуйовані теми, слабкості та ендемічні вади італійського народу, які з великою точністю уособив у собі Муссоліні. Для республіканця Франческо Перрі, автора аналітичної, присвяченої фашизму монографії від 1922 року, «за свою вдачу Муссоліні мусить дякувати тому факту, що він утілює велику кількість недоліків, притаманних італійській душі та нашому характеру, спотвореному за віки поневолення. Це й барвиста поверховість, і нав’язливість, і пустотливість риторики, і політична невихованість, і самовихваляння та боягузлива зухвалість»18. У 1932 році анархіст Камілло Бернері написав, що перемога Муссоліні – це свідчення того, що «країна ані здорова, ані зріла. Італійці мусять позбутися [...] тих вад, які дозволили фашизму перемогти» і які можуть набути форми колективного вірування у героїчну постать – типова «потреба в ідеалі для депресивної країни», якою була Італія, де «лейтмотивом суспільного життя завжди залишалася Особистість»19. На думку прихильника інтервентизму, анархіста й антифашиста-вигнанця Маріо Маріані, для «народу, який ніколи не мав чуття та любові до свободи, який завжди був рабом тутешніх і нетутешніх тиранів